Хто заснував трипільську культуру?

Це питання в українській науці стоїть ще з початку відкриття енеолітичної культури. Після проголошення Незалежності України 1991 року воно обернулося несподіванкою. У Києві було проведено кілька конференцій однієї тематики: п'ять тисяч років єврейської цивілізації. Після них почастішали виступи науковців, журналістів із твердженнями, що трипільську культуру заснували семітські племена. Особливо цю тезу аргументував спеціаліст з українського мезоліту доктор Л. Залізняк*. Газета «Еврейские вести», влітку 1997 року подала кореспонденцію «Сионские мудрецы и украинские», в якій повідомлялося, що на зустрічі у президії Академії наук України говорили про «легендарную трипольскую культуру – святыню и гордость украинского народа». На думку академічних вчених «создателями и носителями данной культуры были... семитские племена, перекочевавшие в доисторические времена на земли нынешней Украины».

Якщо за радянських часів нам відмовляли у нашій історії, то тепер почали її привласнювати. Дивна постановка питання, та ще й з певним політичним підтекстом. А що ж насправді каже археологічна наука? Звернімося до джерел – праць авторитетних українських і російських вчених.

Першовідкривач трипільської культури Вікентій Хвойка, вивчаючи археологічні пам'ятки від кам'яного віку і до часів Русі, дослідив, що населення на Середньому Подніпров'ї було автохтонним і незмінним. Він доводив, що історичний розвиток – це «безнастанні і послідовні зміни місцевої культури», які зберігають безпосередні зв'язки. Ще при обґрунтуванні трипільської культури як хліборобської цивілізації він стверджував: «Народ, який витворив ці пам'ятки, не міг зникнути безслідно. Це саме та галузь арійського племені, якій слушно належить ім'я протослов'ян і нащадки якої заселяють ще й досі Південно-Західну Росію» [1].

Відомий російський вчений в царині слов'янської історії П. Третяков високо поціновував дослідження Вікентія В'ячеславовича: «Ще в 90-х роках В.В. Хвойка висловив думку, що мешканці відкритих ним трипільських поселень були найдавнішими слов'янами. Цієї думки В.В. Хвойка дійшов внаслідок вивчення не лише трипільських, а й інших пізніших старожитностей Середнього Наддніпров'я, які розкривають, на його думку, переконливу картину безперервного розвитку хліборобського населення, починаючи з кам'яного віку і закінчуючи слов'янами «Повісті временних літ». Наступні досліди цілком підтвердили ці спостереження В.В. Хвойки. Вони довели, що трипільські та інші хліборобсько-скотарські племена справді були немовби основою тривалого наступного розвитку хліборобсько-скотарських племен Середньої та Східної Європи, який завершився, зокрема, виникненням слов'янства» [2].

Такі висновки не влаштовували офіційну радянську науку, бо суперечили теорії міграцій, дуже вигідної для російсько-імперських сил. Вона заперечувала, що в Україні нічого свого історичного не було, а все кимось привносилося і кудись зникало. Теорія міграційності культур взагалі не відповідає логіці історичного розвитку. Адже людство проходило однаковий поступовий шлях розвитку: кам'яний, новокам'яний, міднокам'яний, бронзовий, залізний віки. На різних територіях ці епохи мали певне етнічне обличчя. Багато унікальних пам'яток названих епох є в Україні. Так, на Закарпатті у Королевому відкрито найдавнішу в Європі (півтора мільйона років) стоянку людей епохи палеоліту. Найдавніший «зразок мистецтва мустьєрського періоду» знайдено на стоянці Молодова І (Буковина). Більше 500(!) пізньопалеолітичних пам'яток відкрито в Україні [3]. А пам'яток епох мезоліту, неоліту стільки, що важко й перелічити. За логікою творців псевдотеорій, цей історичний процес тут не відбувався, аж поки в міднокам'яному віці на територію теперішньої України не проникли семітські племена і не створили тут цивілізації, навчивши «дітей землі і сонця» хліборобству та мистецтву. Занадто «затяті опоненти» ладні перекреслити весь світовий процес розвитку, аби тільки сфальсифікувати або заперечити історію нашого краю.

Початковим антропологічним аргументом семітської версії свого часу була статуетка з Володимирівки [етап С1]. За подовженим обличчям, низьким чолом і – найголовніше! – горбуватим носом Т. Пассек визначила, що це вірменоїдний тип. Однак статуетки у трипільців мають образно-символічний зміст. Створювалися вони не з натури, а втілювали в собі образи божеств, духів, деяких, можливо, і негативних за суттю. Тому визначення за статуетками антропологічного типу є більш, ніж сумнівним.

Антропологічних даних часів трипільської культури не так уже й багато, але вони дають інші результати. Черепи із поселень у Верем'ї, Липканах, Більче Золотому визначаються як європеоїдні типи [4]. Поховання в Солонченах (Молдова) дає європейський тип людини, відомий насередземноморсько-чорноморській території розселення. Найбільше антропологічного матеріалу містить Вихватинський могильник (Молдова). Покійні трипільці – це середземноморський тип, який переважав на той час на Балканах та Подунав'ї. Хоча є і впливи племен степової смуги Східної Європи [5]. За черепом, викопаним О. Кандибою 1928 року у печері Вертеба (Більче Золоте), провідний археолог Ярослав Пастернак писав, що виявлені антропологічні матеріали «заперечують колишні теорії В. Городцова і В. Щербаківського про короткоголовість трипільських племен і оперте на цьому мильне твердження про їхній прихід в Україну з Ірану через Малу Азію» [6].

Влітку 1997 року відомий археолог Іван Черняков на півдні України розкопав Попову Могилу усатівського типу. Усі вісімнадцять поховань пізньотрипільського часу належали до європеоїдного типу. Такі ж типи зафіксовані і на ранньому етапі Трипілля [7].

Письменник і вчений Юрій Липа писав, що основним етнічним субстратом для українців є трипільці: «З цих первнів і домішок української раси вибираємо первень найдавніший як доказ тривалості раси, її безперервного володіння своєю землею впродовж тисячоліть. Цей первень є підложжям української раси, бо творить з антропологічного боку 60-70 (Щербаківський подає 90) відсотків української раси... Це протоукраїнський народ трипільської культури, трипільці, як звуть його українські вчені» [8].
Незважаючи на ідеологічні труднощі радянського часу, сучасний російський антрополог В. Алексєєв у низці своїх досліджень доводив, що між типами сучасних українців та їх викопних предків нема помітних відмінностей. Це означає, що в процесі етногенезу українського народу чужорідні етнічні групи не були присутні.

Провідний український археолог доктор Валентин Даниленко у своїх фундаментальних монографіях «Неолит Украины» та «Знеолит Украины» на основі пам'яток Побужжя і сусідніх територій довів, що в основі Трипілля лежить місцевий, себто буго-дністровський неоліт, який своїм корінням входить у землеробський неоліт Північне-Західного Причорномор'я. Хліборобство почало розвиватися в протонеоліті. З ним формувався новий світогляд, священною іпостассю його було Сонце як джерело життя земного. У крем'яних знаряддях раннього Трипілля зберігаються риси неоліту. Керамічні вироби мають впливи нижньодунайської культури на півдні, на сході – керешської, на північному заході – дунайської культури лінійно-стрічкової кераміки [9].

Із розвиненого і пізнього неоліту Побужжя та Подністров'я витворився трипільський етнографічний масив» (В. Даниленко). Ще раніше Ю. Кричевський доводив, що мезоліт Подністров'я є генетичним підложжям трипільської культури. Інший авторитетний учений Т. Парсек визнавала роль буго-дністровської культури в генезисі Трипілля як вирішальну. Із таким науковим обґрунтуванням виступив і провідний археолог 1970-х років доктор Іван Шовкопляс: «Завдяки широким дослідженням неолітичних пам'яток на Південному Бузі, виникла досить переконлива думка про те, що трипільська культура є переважно продуктом розвитку місцевого неолітичного населення, зокрема землеробських племен Побужжя і Подністров'я» [10].

На цьому наголошує і дослідник трипільської культури в Молдові Всеволод Маркевич [11]. Володимир Збенович, виділивши групу пам'яток раннього Трипілля між Дністром і Прутом, твердить, що їхній розвиток зазнав значного впливу культур Балкан, Подунав'я та Карпатського басейну [12]. Отже, наукові дані свідчать, що ранньотрипільську культуру створювала місцева людність із впливом тих племен, котрі жили по сусідству. Власне, розвиток відбувався так, як відбувається і зараз: на етнічному рубежі впливи сусідів сильніші, а в глиб території вони слабшають і зникають.

Багато дослідників нині схиляються до думки, що у формуванні трипільської культури найімовірніше, взяли участь пеласги-лелеги. Вони з Балкан пішли на Подунав'я, а потім влилися в неолітичну людність нашого краю. Очевидно, з того часу в нас існує легенда, що новонароджених дітей нам приносять лелеки з небес. Доктор Віктор Петров у монографії «Етногенез слов'ян» зазначає, коли «згодитися, що хетто-лувійська, крито-мікенська, пеласгійська та інші мови, поширені на території Малої Азії, острівного Східного Середземномор'я і півдня Балканського півострова /.../ виявляють деякі більш-менш виразні ознаки своєї індоєвропейської мовної приналежності, то у нас будуть серйозні підстави припустити, що носії культури Кукутени – Трипілля в районі Дунаю – Дніпра належали саме до цієї етномовної групи» [13]. На підставі досліджень пізньот-рипільських пам'яток городсько-усатівського типу вчений доводить, що історична ситуація змінюється, в трипільській культурі з'являються ознаки з новими культурно-географічними контактами. Давня мова населення набуває інших якостей, які «згодом стають спільною приналежністю слов'янських, балтійських і германських мов» [14].

Отже, кожне плем'я, група чи союз племен творили притаманну для себе культуру, як господарську, так і духовну. Цей процес був доволі тривалим. Міграції населення його могли тільки порушити. Дослідник давньої культури доктор Микола Чмихов у своїй зодіакальній теорії розвитку людства неспростовно твердив: «У протонеоліті в Південному й Північному Причорномор'ї сформувалися індоєвропейці, на південь та схід від них – семіти. З епохи бронзи індоєвропейським стало Західне та майже все Східне Причорномор'я. Давнє населення України стало індоєвропейським (крім північно-східних районів) із другого періоду цієї епохи. Індоєвропейське й семітське населення розвивалося найпрогресивніше й синхронно. Спочатку лише в його середовищі культурно-історичні епохи й періоди відповідали природно-кліматичним епохам та їх фазам. Лише воно пройшло у своєму розвитку всі шість епох (і всі періоди) голоцену, включаючи й останню частину епохи неоліту – мідний вік» [15]. Саме до останнього віку й належить трипільська культура як індоєвропейське явище.

Що ж до етнічної належності прадавніх хліборобів-оріїв трипільської культури, то є різні позиції. Історики українського зарубіжжя вважають їх не просто протослов'янами, а праукраїнцями (В. Щербаківський, Я. Пастернак, П. Курінний). Здебільшого європейська наука всю культуру називала «українською неолітичною культурою мальованої кераміки». Радянські археологи під ідеологічним компартійним тиском відкидали ці гіпотези. Деякі дослідники називали трипільську культуру поліетнічною. Хоч, як ми вже писали, першовідкривач культури В. Хвойка визначив її як орійську, протослов'янську. В. Даниленко, Б. Рибаков, М. Брайчевський, мистецтвознавець В. Василенко, культуролог О. Братко-Кутинський вважають трипільську культуру рідною слов'янській, праукраїнською. Відомий лінгвіст Б. Горнунг доводить, що трипільці є мовними предками протослов'ян. Археолог М. Чмихов визначає, що протослов'яни почали формуватися ще в неоліті: предки слов'ян з'являються уже в буго-дністровській культурі, а в мідному і бронзовому віці вони відомі в трипільській культурі лісостепової частини Правобережжя [16].

Чи є ми, українці, спадкоємцями тих прадавніх хліборобів-оріїв, чи залишилися хоч якісь етнічні зв'язки? Ми як народ живемо на тому ж просторі – у смузі найбагатших у світі чорноземів – і господарство наше таке ж. Як і прадавні хлібороби-орії трипільської цивілізації, наш народ вирощує пшеницю, ячмінь, овес, просо, горох. Розводить тих же тварин і птицю: корів, свиней, кіз, овець, курей. Наші люди, як і хлібороби-трипільці, в однаковий спосіб будують хати з дерева та глини. Як і тисячоліття тому, так і тепер, її замішують, додаючи битої соломи. Ми успадкували також розмальовування будівель та посуду. Мистецтво твориться на одних і тих самих стильово-композиційних світоглядних засадах.

Хліборобська культура формувалася не одне століття. У ній і тривалість часу, і досвід поколінь, і звичаєво-духовні основи праці.

Якби у семітських племен були так розвинені хліборобство, мальована кераміка, як у племен трипільської культури, то вони, звичайно, залишилися б в археологічних пам'ятках, передалися б у спадок теперішнім їхнім нащадкам. Згадуваний уже доктор В. Збенович, який досліджував ранньо-трипільські поселення в Україні, тепер мешкає в Ізраїлі і займається вивченням халколіту (енеоліту – мідного віку) на території розселення семітських племен. На Міжнародній конференції до сторіччя відкриття трипільської культури у Тальянках Черкаської області 1993 року він доповідав, що тамтешній мідний вік дуже бідний порівняно з українським. А бідніша культура не дасть розвитку багатшій. Як не дав халколіт семітів піднесення енеоліту Трипілля в Україні.

Вигадані псевдоверсії спростовуються науковими дослідженнями багатьох учених. Трипільська культура для нас, українців, дійсно є святинею і гордістю. Звідси всі наші світоглядні й господарські початки.

Вадим МИЦИК,
етнолог, директор Тальнівського музею історії хліборобства

_____________________

1. Хвойка В.В. Каменный век Среднего Поднепровья // Труды XI Археологического съезда в Киеве в 1899 году. – М., 1901. – Т.I. – С.12.
2. Третьяков П.Н. Восточнославянские племена. – М., 1948. – С.29.
3. Черныш А. О времени возникновения палеолитического искусства в связи с исследованиями стоянки Молдова // У истоков творчества. – Новосибирск: Наука, 1978. – С.20-22. Історія Української РСР. – К.: Наукова думка, 1977. – Т.I. – С.31-48.
4. Дебец Г.Ф. Палеоастрология СССР. – М.-Л., 1948. – С.95-96.
5. Энеолит СССР. – М.: Наука, 1982
6. Пастернак Я. Олег Кандиба – Археолог, дослідник // Украінський історик. – Т.V. – Ч.4. – 1969. – С.7.
7. Черняков І.Т. Звіт про розкопки Попової Могили в 1997 р.
8. Липа Ю. Призначення України. – Львів: Просвіта, 1992. – С.104.
9. Даниленко В.М. Энеолит Украины. – К.: Наукова думка, 1974. – С.10,25,29.
10. Шовкопляс І.Г. Основи археології. – К.: Вища школа, 1972. – С.82.
11. Маркевич В.И. Позднетрипольские племена Северной Молдавии. – Кишинев: Штиинца, 1981. – С.176-180.
12. Збенович В.Г. Ранний этап трипольской культуры на територии Украины. – К.: Наукова думка, 1989. – С.172-174.
13. Петров В.П. Етногенез слов'ян. – К.: Наукова думка, 1972. – С.125.
14. Петров В.П. Там само. – С. 139.
15. Чмихов М.О. Давня культура. – К.: Либідь, 1994. – С.167.
16. Чмихов М.О., Кравченко Н.М., Черняков І.Т. Археологія та стародавня історія України. – К.: Либідь, 1992. – С.254-255.