Характерництво в духовній культурі Запорозького козацтва

Андрій Ігорович Клос

м. Нікополь

Дослідження явища характерництва в житті Війська Запорозького є важливим, не лише як легендарного елементу, залишеного часом козаччини, але й як такого, що розкриває глибинну сутність військової справи від попередніх часів історії Русі та є знаменною ознакою суті вітчизняного військового культу. Воно невід’ємне у контексті питання виникнення та формування козацтва.

Характерництво – це складова частина загальноорійського культу воїна-звіра, стрижнева категорія військової сутності.

Культ воїна-звіра різною мірою досліджували В.Іванов (1975, 1977, 1991-1992) Т.Гамкрелідзе (1984), Ф.Кардіні (1987), А.Іванчик (1988), Л.Залізняк (1994), В.Балушок (1998). Визначний внесок в розуміння ґенези лицарської культури зробили К.Іванов (1901), С.Єфімова (1914), Г.Дельбрюк (1933), Ф.Кардіні (1987), Й.Хейзінга (1988), Б.Печніков (1991), Ж.Руа (1996), А.Фамінцин (1891), А.Арциховський (1944 р.), Д.Ліхачов (1950), Ф.Колесса (1969), Б.Рибаков (1981 р.), Н.Яковенко (1993), П.Толочко (1996) [40], Ю.Фігурний.

Більшість наявних джерел та літератури, торкаючись теми характерництва, подають щодо нього лише поверхневу інформацію, у міфолого-містичному форматі. Як явище ж історичне та військово-практичне з науковообґрунтованої точки зору воно не розглядається. Таким чином вичерпної відповіді на питання про витоки та суть самого характерництва як такого не подається. Є та частина наукової літератури з історії козацтва, яка обходить це питання взагалі. Але ж саме характерництво є тим центральним елементом військової культури козацтва, який означує його природу. В попередні періоди історії у військовій культурі Русі є явища з такими сутнісними ознаками, які з кінця ХV ст. широковживано значаться термінами козацтво та характерництво.

Завданням дослідження є науково обґрунтувати знакові категорії, які є основоположними для явища характерництва, й змоделювати механіку перекидання на вовка.

Козаки-характерники, умудрені ратним життям чудесники й лицарі-чародії, яких ні вогонь, ні вода, ні шабля, ні стріла, ні звичайна куля (а лише срібна) не брали, кулі та ядра характерники ловили руками та полами жупанів, жили дуже довго і були надзвичайно сильними, дванадцятьма мовами говорили, із води сухими, а з вогню мокрими виходили, на людей сон та ману насилали, у річки переливалися, переверталися на вовків та інших тварин, по суху, як по воді, на човнах плавали, пославши на воду повсть, як по землі ходили, могли жити під водою, мали дзеркала, в яких було видно, що робиться за 1000 верст і завчасно відали таємні ворожі замисли [31;24-25,60-66]. Козак-характерник, простеливши ковдру просто річки, може смачно повечеряти, а потім, відпочивши, чарувати грою своєї кобзи рослинне й тваринне довкілля. А згодом ось так просто зловить трійку турків у свої шаровари, ще й пов’яже їх очкуром, чи вірний своїй лицарській вдачі, так само невимушено зламає хребта десятку ляхів [8;165-166].

Розглядаючи характерництво як реальне історико-військове явище та характерника як носія цього явища, неможливо залишити поза увагою етимологію концепту характерник, тому перш за все є потреба звернутись до його з’ясування. Спробуємо спочатку знайти відповідь щодо цього питання у виданнях, які за своїм функціональним призначенням повинні пояснювати значення та походження слів. Наприклад: «Великий тлумачний словник сучасної української мови» та «Сучасний тлумачний словник української мови», де повідомляється, що: «Характерник – Чаклун, чарівник» [5;1339], «Характерник – чаклун, чарівник» [36;493] відповідно. Але в результаті ми не лише не отримали відповідь на питання щодо змістового значення та походження слова характерник, а напроти – з’явилось додаткове питання: що означають слова чаклун та чарівник, які є у відповідності до статей словників синонімічно тотожними слову характерник? За логікою речей для з’ясування змістового значення та походження слова характерник ми звертаємось у цих же виданнях до статей, які повинні пояснити, що означають категорії чаклун і чарівник. Отже: «Чарівник – заст. чаклун» [5;1370]. А «Чаклун, 1. Людина, яка займається чаклунством. Чарівник. 2. перен., розум. Людина, яка робить усе надзвичайно вміло, вправно» [5;1370]. Але і ця інформація не просунула нас ні на крок вперед щодо з’ясування етимології концепту характерник. А, є ще «Чародій – теж саме, що й чарівник, чаклун» [36;509] або «Чародійник – те саме, що чарівник» [5;1370]. Також, сюди ж можна віднести і категорію колдун, яка, чомусь, вважається лише російськомовним перекладом слова чаклун, хоча в російській мові слова коло і немає.

Вище опрацьований матеріал дає таке: характерник, чарівник, чародій, чародійник, чаклун, колдун – категорії рівнозначні. Вони характеризують людей, які займаються характерництвом, чарівництвом, чародійством, чаклунством, колдунством. І дійсно, «Характерництво – чаклунство» [5;1339]. «Чаклунство – магічні дії, рухи й замовляння, за допомогою яких можна впливати на людей і природу» [5;1370]. Чаклунство (колдунство, чарівництво, відовстов, чародійство) – чудесна здатність, деяких людей чинити шкоду, або звільняти від неї (насилати, або знімати вроки – хвороби) [34;600]. «Чарівництво – заст. чаклунство» [5;1370]. «Чародійство – те саме, що чаклунство» [5;1370]. Чаклунство, чарівництво та чародійство здійснюється за допомогою чар, «Чари – чаклунські здібності, прийоми» [36;509] також «Чари, 1. заст. – магічні засоби, за допомогою яких чаклуни, знахарі тощо здатні впливати на людину і природу. 2. заст. магічні дії та прийоми з використанням таких засобів; чаклунство. // Вплив цих дій. // Магічні властивості предметів, явищ, людей» [5;1370], а вже «Чарівний – пов’язане з чаклунством, чарівництвом; магічний» [36;509]. Відомство – вміння чаклунськими способами впливати на сили природи, людей, тварин тощо [34;200]. Виходячи з цього, треба також з’ясувати що таке магія, на яку вказується в повідомленнях про чаклунство, чари, чарівне. «Магія, 1. мистецтво викликання за допомогою певних прийомів (жестів, заклять, обрядів) надприродних сил, а також сукупність вірувань, пов’язаних з надприродними силами. Синонім чаклунство, чарівництво. 2. перен. щось загадкове, незрозуміле. 3. виняткова сила впливу, чари» [15;222]. Магією відповідно займається маг. «Маг, 1. Жрець, який виконував релігійні обряди й займався провіщанням прийдешнього. 2. Людина, що опанувала таїни магії; чаклун, чарівник» [36;248]. Тобто маг це теж саме, що жрець, чаклун, чарівник.

Також крім цього, маємо ще категорії, тотожні попередньо означеним: «Волхв – ворожбит, чарівник» [5;157], а також «Знахар – людина, що лікує різними немедичними засобами, а також займається чаклунством» [5;376]. «Ворожбит, 1. Той хто вгадує майбутнє чи минуле, за якимось прикметами. 2. Чарівник. 3. Знахар» [5;158].

В результаті опрацювання з’ясовується, що до ряду категорій, які є рівнозначними з категорією характерник, крім попередньо перерахованих чаклун, чарівник, чародій, чародійник, колдун стають волхв, знахар, ворожбит, відун, маг та жрець. Ці назви означають людей з особливими талантами та здібностями, ремесло яких характеризується спільними сутнісними ознаками. Різноманітність їх іменувань, імовірно, пов’язана зі специфікою другорядних рис кожного окремого роду занять. Відповідно і назва видів їхньої діяльності, іменується співвідносно: характерництво, чаклунство, чарівництво, чародійство, колдунство, волховство, знахарство, ворожіння, відовство, магія, жрецтво.
Таким чином у нас складається синонімічний ряд тотожних взаємообумовлених категорій, які пов’язані з характерництвом. Зміст термінів звичайно розкривають через синоніми [37;558]. Тож, характерництво, будучи, як відомо, родом занять власне воїнів – козаків-характерників, може трактуватися як військові чаклунство, чарівництво, чародійство, колдунство, волховство, знахарство, ворожіння, відовство, магію, жрецтво, які власне і використовувались у військових цілях.

Отже, ми з’ясували, через відповідні елементи співвідносних категорій, загальне розуміння характерництва як особливого, саме військового, різновиду видатних вмінь та навичок людей з виключним талантом та здібностями. Але, нажаль, навіть опрацювавши зміст тотожних категорій концепту характерник, так і не зустріли в словниках його етимологічного тлумачення.

Яке ж змістове значення слова характерник?

Спробуємо подати своє бачення щодо цієї категорії крізь призму більш широкого підходу до без перебільшення наріжного питання в сутнісній історії козацтва та військової культури Вітчизни.

Відомо, що на території Русі в давнину жили орійські племена, частина яких у II тисячолітті до нової ери вирушила до Індії, а частина лишилася, взявши участь в етногенезі балтійських і слов’янських народів, серед них і руського. Величезна подібність між мовою індоорійської культури, культового дійства й жерців-брахманів – санскритом і балтійськими та слов’янськими мовами свідчить про найтісніші контакти цих народів у минулому [25;3]. Археологічно простежується шлях індоєвропейських племен на схід до Алтаю, Індії Ірану, які перенесли комплекс праіндоєвропейської культури в Індію [12;176]. Загальноорійська спадщина чудово збереглася і розвинулась в Індії [41;227]. Зокрема, збереглась мова – санскрит, літературна давньоорійська мова [5;1103] (від санскр. самскрта), індоєвропейської мовної сім’ї. На санскриті написані твори художньої, релігійної, філософської, юридичної та наукової літератури, що зробили вплив на культуру Південно-Східної, Центральної Азії та Європи [34;1168]. Санскрит є у близькій родинності не лише з давньоперською (зенд), але і з усіма мовами Європи [42;42], що належать до індоєвропейської мовної сім’ї. Відповідно і з нашою – руською мовою. Руська мова не лише старша усіх слов’янських, але й санскритської, грецької, латинської та інших орійських, справжнє джерело давніх мов. Це мова корінна, найменше між усіма старими й новими орійськими зазнала спотворень. Збереглася краще за інші, хоча теж не зовсім у первинній формі, стоїть до сьогодні твердо, наче непохитна скеля. Так, поляк, словак, чех, серб та інші легше зрозуміють русина, ніж великороса, а цей останній швидше зрозуміє русина, ніж поляка, чеха та інших [20;9,10,23,34].

Спорідненість руської мови з санскритом дає підстави до проведення етимологічного аналізу. Саме за допомогою санскриту є можливість відшукати первинні значення слів та понять які закладались при творенні слів індоєвропейської мовної сім’ї, та відповісти на питання походження концепту характерник.

Розглянемо першу частину багатоскладового слова характерник, а саме «хара». Харе (хара) з санскриту – божа снага [26;348]. Снага – енергія [5;1155]. Зміст другої частини "кт" – однокореневе з "кат", тобто смертоносний. Зміст третьої частини "ер" – чоловічій рід, типу майстер. Зміст четвертої частини слова "ник" розкриємо через діалектизм, "никай" – говорять в Галичині, що значить «дивись». Відповідно «никати» у більш широкому смислі це "бачити", "знати", "володіти". Тобто характерник це багатоскладове слово, яке означає того, хто «хару смертоносну никає» – «хару смертоносну бачить», «хару смертоносну знає», «харою смертоносною володіє», що у широкому змістовому значенні може трактуватись як «божої снаги смертоносної володар».

Для підтвердження даної сентенції звернемось до синоніму, як ми попередньо з’ясували, слова характерник – знахар. Знахар – знає хару, тобто знає божу снагу. Відповідно з’ясовуємо, що знахар двоскладове слово змістовим значенням якого є «знавець божої снаги».

Розглянемо інші синоніми до слова характерник – чарівник, чародій та чаклун.

Нам відома збережена в індійській культурі категорія чакра, в множені «чакри – снагові центри» [7;38]. Тобто категорія чакр може характеризуватись, як рівнозначна щодо категорії снага.

Спробуймо з’ясувати, чи є певний зв’язок між назвами чарівник, чародій, чаклун та чакра. У двоскладових словах чарівник, чародій у першій частині чар і у двоскладовому слові чаклун у першій частині чакл чітко прослідковується один корінь чакр. Але у першому випадку чар – випало "к", у другому "чакл" маємо чергування приголосних р–л, тобто в даних словах ми простежуємо співвідносні форми з чакр, що є результатом історичного чергування в наслідок змін протягом історичного розвитку.

Чарівник двоскладове слово – "чарів ник", «чари никає», «чари бачить» тобто в широкому розумінні "бачить", "знає", "володіє чарами". З’ясовуємо, що змістовим значенням двоскладового слова чарівник є «чари бачачий», «чари знаючий», «чарами володіючий», або ж «снагою володіючий».

Чародій двоскладове слово – чаро дій, «чарами діє». З’ясовуємо, що змістовим значенням слова чародій є «чарами діючий», або ж «снагою діючий-володіючий».

Чаклун двоскладове слово – "чакл ун". В Закарпатті говорять «ун сказав» тобто «він сказав», ун – він. Виходячи з того, що чаклун чаклує з’ясовуємо, що змістовим значенням двоскладового слова чаклун є «чаклує він», або ж «снагує він» – «снагою володіє він».

З вище зазначеного можемо зробити висновок, що в двоскладових словах "чарівник", "чародій" та "чаклун" перші частини слова є однокореневі з словом "чакра" – снаговий центр, і мають значення «снага», що співвідносно зі змістовим значенням слова "характерник", яке означає «божої снаги смертоносної володар», а у скороченому форматі «снаги володар». І одночасно з цим, враховуючи історичне чергування х – ч [19;146] у формі "хар – чар" ми отримуємо не лише синонімічно тотожні, але і історично однокореневі слова – характерник, чарівник, чародій, чаклун, які означають «володарів хари-чари» з індивідуальною специфікацією діяльності.

Також, чакра (cakra) означає на санскриті колесо [32;204], що має відповідність у корені синоніму чаклун – колдун, що є додатковим прикладом щодо нашого тлумачення.

В результаті дослідження етимології концепту характерник, а також у прямому зв’язку з цим, з’ясували і етимологію концептів чарівник, чародій, чаклун, знахар, колдун. Відповідно можна зазначити, що дані категорії рівнозначні і ними позначається «особа, яка володіє божою снагою». До цього ж синонімічного ряду відносяться і категорії волхв, ворожбит, маг та жрець.

Як додатковий аргумент на підтримання вищеозначеного пропонуємо ще одну однокореневу зі словом характерник категорію – харизма (грець. сharisma – милість, божий дар), виключна обдарованість; харизматичний лідер – людина, наділена в очах його послідовників авторитетом, основаному на виключних якостях його особистості – мудрості, героїзмі, «святості» [34;1448]. Іншими словами харизматична людина – «божою снагою обдарована особа» – талантом лідерства, впливу на інших.

В цей же ряд однокореневих слів можемо віднести і категорію «Харалужний – заст., поет. cталевий» [5;1339], але таке банальне пояснення, що харалужний – це сталевий, у світлі попередньоз’ясованого наштовхує на думку, що дане пояснення не є достатнім. Категорія харалужний, як правило, відноситься до зброї – «мечі харалужні», «копія харалужні», як це, зазначається у «Слові о полку Ігоровім» [33;33,34]. Виникає питання – що ж це за зброя така «харалужна»? Спробуємо з’ясувати. У двоскладовому слові харалужний перша частина, як нам вже відомо, "хара" означає божу снагу. Друга частина – "лужний", може розглядатися у асоціативному ракурсі з категорією «лужена глотка», лужена, тобто покрита певним елементом в результаті «Лудіння – нанесення натиранням, зануренням у розплав тонкого шару олова на поверхню металевих виробів» [34;728]. З цього можна зробити висновок, що в образному розумінні, глотка така сильна, що мовби покрита оловом. Тоді і, наприклад, меч харалужний – це меч лужений, але не певним хімічним елементом, а харою – божою снагою. Тобто меч харалужний – це меч покритий-огорнутий-освячений-насичений божою снагою, Богом наснажений.

Також можна додати категорії: храм – місце концентрації божої снаги, хоругва – осяяне божою снагою знамено, Хортиця – священний острів божої снаги, Харко – ім’я людини з божою снагою, тож і місто назване на честь Харка – Харків – місто божої снаги, тощо.

Значну частину корпусу фольклору становлять численні казки, легенди, перекази про песиголовців, вовкулаків, перевертнів, козаків-характерників тощо. Всі вони є не чим іншим, як рештками виразного індоєвропейського культу воїна-звіра та пов’язаних з ним уявлень та міфів. Саме воїни-звірі відіграли важливу роль у формуванні мілітарно-чарівного індоєвропейського культурного комплексу. З воїнів-звірів у прадавні часи складалися військові чоловічі об’єднання первісних племен. Ці військові спілки сформували власний обрядовий комплекс та своєрідні вірування, в яких чільне місце відводилося звіру-хижаку [40].

Індоєвропейська міфологічна традиція сформувалась у південноруських степах 5 тис. років тому [12;156]. У ті часи військовий прояв Бога це громовержець та драконоборець, що часто фігурує в подобі вовка. Його прототип – бог Індра, якого супроводжує небесна вовчиця Сарама фігурують у священній книзі стародавніх аріїв Рігведі, вік якої перевищує 3 тис. років. Молодих воїнів у текстах звуть «двоногими вовками». Навчання та посвячення у воїни молодих (ініціація) відбувалась у чоловічих військових союзах, що складалися з воїнів-вовків. Юнаки повинні були жити вовчим життям, «їжа вовка та молодця – в дорозі». Щоб стати повноцінним воїном, «молодий вовк» мав узяти участь у трьох військових походах – однорічному, трирічному і семирічному [12;152].

Пізньоантичний автор Поліон сповіщав, що кіммерійців з Малої Азії вигнали воїни-пси скіфів [12;153]. Костянтин Багрянородний у творі «Про управління імперією» зазначає: «Цей народ ми називаємо скіфами або гунами. Щоправда, самі себе вони звуть русами [3;413].

Лицарською ватагою була дружина київських князів IX–X ст. Звіроподібний воїн – характерний образ лицарських ватаг. Це образ воїна-вовка. Всі члени союзу вважалися вовками, головним божеством війни був вовк, ініціація молоді полягала у засвоєнні юнаками певних вовчих рис [12;153-155].

На час битви богатирі переверталися на вовків. В образ звіра вони втілюються, надягаючи замість одежі вовчу шкіру. Перед боєм доводять себе до нестями обрядовими танцями. У бій йшли першими, виючи по-вовчому. Падають вони на полі бою не від ран, а від втоми [12;154]. Можливо одна з назв кшатріїв – вой або ж воїн, пов’язана, з ономатопією – звуконаслідуванням, що вони застосовували перед боєм, як звуко-вібраційну медитацію – імітуючи вовчий вий.

Народні казки, билини київського циклу, літописи, літературні твори вказують на значне поширення військового культу вовка в Русі. Добре відомі з давньоруських джерел князі-волхви, чаклуни, перевертні, що набувають звіриної подоби. На Русі з чародійництвом пов’язували князів: Олега Віщого (його епітет «віщий» означає і «чарівник» і «вовкулак»), та історично реального полоцького і київського князя Всеслава Брячиславича (пом. 1101 року). Серед епічних билин поема про князя-вовкулаку Волха Всеслав’євича. Інша версія цієї поеми в ній князя названо Вольґою [30;195].

Вольга-Волхв. Родившись, він просить мати не пеленати його, а вбрати в богатирські прибори. Від восьми років він учиться грамоти і набирається різних мудростей, вміє обертатись туром, соколом, мурашом. Далі збирає велику дружину. Вольга, будучи в Києві зі своєю дружиною хороброю, пропонує послати когось до Індійського царства (або «Турец-землі»), провідати про замисли царя-султана. Ніхто не береться сього зробити, отже робить сам Вольга. Залетівши птахом до двірця, підслуховує розмову султана з його жінкою; султан оповідає свій замір іти на Святу Русь, жінка віщує султанові погибель від Вольги. Тоді Вольга, обернувшись вовком, душить коней султана, обернувшись горностаєм, нищить зброю в його арсеналі і, вернувшись птахом назад до дружини, іде з нею походом на султанове царство. Місто щільно замкнене, але Вольга обертається мурашем, дружину також обертає мурашами, проходять до міста через прорізи (підворотні). Тут вони знов стають вояками і побивають султанову силу, лишаючи живими тільки тисячу дівчат. З ними Вольга женить свою дружину, сам жениться з царицею, і так вони «заселили Індію багату» і заволоділи нею [10].

Билинний богатир Добриня Микитич може перекидатись на вовка [23;89]. У «Слові о полку Ігоревім» князь Всеслав зображений як перевертень, вовкулака. «Всеслав князь в ночі влком рискаше, великому Хрсові влком путь прерискаше» [33;45].

Отже, волхви та князі володіли спеціальною технікою перекидання на вовка. Дана навичка була пов’язана з основоположними засадами дохристиянської системи духовно-віросповідальних цінностей в Русі, яка базувалась на принципі вдосконалення – духовне через фізичне, та фізичне через духовне. Це творило гармонію у поєднанні духовного і фізичного світу, через систему тренувань формувало досконалу особистість, здатну до зміни стану свідомості для виконання відважних бойових завдань. Тому саме волхви та князі були головними носіями вовкулацтва. «Вовк» і давньоруський «волхв» — одне й те саме слово [12;159]. Що дає підстави припускати про непересічне значення культу вовка у Руській, дохристиянській, духовно-віросповідальній культурі.

Інститут вовкулацтва існував у середовищі руського воїнства безперервно плавно перетікаючи з покоління в покоління. Батьки передавали синам таємниче знання перекидання воїна-вовка.

Свої нагромаджені тисячоліттями чарівні знання волхви суворо зберігали. У стані воїнів залишились спадкоємці волхвів – характерники. Неоціненний вклад у збереженні духовно-військової культури нашого народу зробили саме волхви та характерники [29;50].

Давній культ воїна-вовка продовжив своє існування у козацькій міфології, у образі козака-характерника, зокрема, його здібності перекидатися вовком. Він склався під впливом культу воїна-вовка попередніх часів. Козацтво не запозичило його від сусідів, а успадкувало безпосередньо від культури періоду Великої Русі, тому що простежується безперервний розвиток образу воїна-вовкулаки в вітчизняній міфології з дохристиянських часів через культуру Великої Русі до пізнього середньовіччя включно, що вказує на прямий зв'язок уявлень про козаків-характерників із стародавнім культом воїна-вовка. Значна кількість архаїчних елементів у культурі та побуті козацтва пояснюється його генетичним зв'язком з дружиною княжої доби, що, як і все європейське лицарство, сформувалося на основі звичаєвості чоловічих військових союзів первісності [12;161-163].

Найдавнішу, що дійшла до нашого часу, згадку безпосередньо про характерників подає Мартин Бельський, описуючи у своїй «Хроніці» битву Івана Підкови з молдавським господарем під Яссами у 1577 році, що мовби серед запорожців був козак, який заговорював рушничні кулі. Польський історик Папроцький, описуючи похід гетьмана Зборовського в Молдавію в 1583 році, наводить наступні відомості. Біля турецької фортеці Аслам-города в пониззі Дніпра, під час переговорів з висланою делегацією один з козаків не втримався і вистрелив у татарина. Зборовський так був обурений цим, що хотів було стратити винуватця, але цьому спротивилось все військо, захищаючи свого товариша, який дорогий йому був тим, що вважався «характерником», який вмів заговорювати ворожі кулі і робити їх не шкідливими як для себе особисто, так і для загону, в якому він знаходився. Звичай характерництва проявив себе вже на самому ранньому етапі запорозької історії і корінням своїм йде у сиву давнину.

Писар Попович дуже розумний і письменний, та ще й великий з нього був характерник. Знав він що було на світі, що й буде, бо мав при собі таку книжку: що кого не спіткало б на світі, яка б кому доля не трапилась, то все воно було в тій книжці записано [31;50]. Попович вказував козакам, де і на скільки їм селитись; постійно молодшаючи, жив в часи Чортомлицької, Кам’янської та Нової Січі та помер за власним бажанням, передбачивши зруйнування останньої [35;135].

Сулима був старий, випробуваний у війнах козацький ватажок. Він уже кількакратно гетьманував запоріжцями, ходив походами на турків і мав славу «характерника» – його не чіпалися ворожі кулі.

Автор «Історії Русів» повідомляє: «Ціла Польща, судячи про Золотаренка по військовому мистецтву його і великих успіхах, заключила і назавжди затвердила, що начеб він був великий характерник, або чародій, себто волхователь, мав таку незвичайну силу у війні» [16;176]. У цьому історичному повідомлені зустрічаємо підтвердження, що категорії характерник, чародій, волхователь є рівнозначними.

Д.І. Яворницький в своєму збірнику «Запорожье в остатках старины и преданиях народа» (1888 р.) пише з народних уст про запорожців: «А як вийдуть на війну, то їх б’ють кулями, а вони собі й байдуже: пазухи порозставляють i збирають туди кулі. «Та ну бий!» – кричить кошовий хлопцеві, а сам i без пістоля i без рушниці стоїть. «Підожди, батьку, наберу куль та тоді i постріляю».

В народі вважали, що запорожці – здебільшого «характерники», і вбити їх звичайною кулею неможливо [2;8]. «Запорожці були лицарі і великі галдовники. Куля їх не брала, на Дніпрі, було, постелять повсть і йдуть» [28;106]. Старий Чалий був знахар великий. Гнатко з Кравчинею заговорювали рушниці і їх ні куля ні шабля не брала [22;80]. Ґалаґан був великий характерник. Він зробив так, щоб здавалося, ніби в нього не одна голова, а багато [31;96].

Характерниками були козаки, які мали екстрасенсорні і паранормальні здібності – навіювання, яснобачення, телепатія. За переказами, характерників готували з малечку. Вчитель передавав учню ті знання, якими він сам був наділений від свого вчителя. Процес навчання був системою психофізичної підготовки, магічних обрядів та військового вишколу. Вони були порадниками у командування, лікарями, неперевершеними бійцями, розвідниками. За всіма ознаками ці воїни були ніким іншим, як представниками стародавньої віри [17;57].

В червні 1649 р. польські війська перейшли Горинь і почали наступ. Під Шульжинцями в бою брали участь і жінки, одна з них, Солохна Донцівна, попала в полон і поляки покарали її на горло як чарівницю [21;209]. Можемо припустити, що власне за мистецтво ведення бою на високому професійному рівні, що і могло власне розцінюватись як чарівництво.

У поетизованому та героїзованому вигляді виступає у народних переказах січовий отаман-характерник Іван Сірко, який багато в чому нагадує давньоруського князя-волхва. За фольклорною традицією, Сірко був чаклуном. Міг перевертатися вовком. Очевидно, що фольклорний образ Сірка склався під певним впливом міфологічних уявлень про воїнів-вовків, які, вірогідно, були ще досить поширені за часів пізнього середньовіччя [12;161].

Народна пам’ять закарбувала Івана Сірка саме таким: «Він сильний такий був, що його як хто шаблею ударить по руці, так і кожі не розруба – тільки синє буде» [13;49]. «Тоді зіскочив з коня, дав його другому козакові, а сам кувирдь – та й зробився хортом i побіг до татар... Як стали тi татари відпочивати, то той хорт поробив їм так, що вони всі поснули. Тоді він назад до козаків та знову кувирдь – i зробився чоловіком!» [31;116]. «Кошовий Сірко був превеликий характерник! Було хто-б не задумав воювати з ним, - він уже й знає зараз і військо збирає, и списи точе і ратища готове» [28;72]. В іншій легенді про кошового Сірка говориться: «Сірко – це кошовий такий. Він такий був, що дещо знав. Оце бувало вийде з куреня та й гука на свого хлопця: «Ану, хлопче, візьми пістоль, стань там та стріляй мені в руку!» Той хлопець візьме пістоль та тільки – бух! – йому в руку. А він візьме в руку кулю, здаве її та назад i кине. Вони, ті запорожці, всі були знайовитi...» [22;192]. Як і належить, у легендах про Сірка історично достовірні факти переплітаються з вигадкою – адже народ наділяв свого улюбленого героя величчю, безстрашністю, непереможністю, здатністю творити чудо [4;132]. Саме прізвище Сірко носить виразну вовчу етимологію [12;162]. Сірко, сіроманець – сірий вовк.

Фольклорний образ отамана-перевертня і характерника Сірка являє собою пізній прояв традиційного для вітчизняної історії персонажа – князя-перевертня і чаклуна. Прямі паралелі між образами князя-волхва XI ст. Всеслава Полоцького та козацького отамана-характерника Івана Сірка вказують на тісний духовний зв’язок козацької міфології з військово-дружинною культурою Великої Русі. Привертає увагу той факт, що чаклунські здібності, зокрема вміння обертатися на тварину, князя Всеслава чи отамана Сірка не викликали негативної реакції ні в сучасників, ні в нащадків. Навпаки, ці образи героїзовані у фольклорних і навіть історичних джерелах. У вітчизняному фольклорі ставлення до вовка не є ворожим. Нейтральне або навіть позитивне ставлення до вміння воїна чаклувати та обертатися вовком виразно простежується не лише в давньоруських, а й у пізньосередньовічних легендах. Воїн-вовк, чаклун і характерник був не чимось чужим, загадковим і ворожим, а традиційним і добре відомим персонажем історії з давніх-давен [12;162].

Таким чином, інститут характерництва є категорією вітчизняного походження, продовженням історичного розвитку військової справи попередніх часів у культурному середовищі нашого народу і належить до сутностей позитивістичного порядку.

В даному дослідженні, звичайно, неможливо охопити та пояснити весь широкий комплекс та усі аспекти явища характерництва, що означають його як військові чаклунство, чарівництво, чародійство, колдунство, волховство, знахарство, ворожіння, магію, жрецтво. Тому спробуємо дослідити та реставрувати сутність такої домінантної ознаки, яка виступає особливо рельєфно в образі козака-характерника, як перекидання його на вовка і невразливість від холодної зброї та куль.

У розкритті даного питання звернемось до праць, які розглядають характерництво, описуючи його як лаконтронію – перекидання людини на вовка. Вовкулака не звір, а чоловік, зроблений вовком [28;112].

Для з’ясування феномену характерництва ознайомимось з технікою перекидання людини на тварину. У роботі Д.К.Зеленіна «Народные верования. Колдуны» зазначено: «Чаклун може перекидатись на тварину. Для цього він повинен зробити перекид через декілька ножів, увіткнутих у землю» [39;22]. «Знахур миг стати вовкулакою. Пирикениця чириз пиньок тре разе догоре – і вже зробевся вовком». «Перекинувся через той ніж й став вовком» [9;127].

Збережений народною спадщиною комплекс елементів: перекид, вий або ричання, та сам образ вовка, надає можливість реставрувати процес перекидання на вовка. Бажана, «вовча», поведінка досягається певним психологічним станом через фізичну дію, звук та образ, які викликають, стимулюють або активізують через відповідні дії, емоції, обумовлену реакцію [37;559]. Відповідно, для перекидання на вовка характерник використовував для запуску умовного рефлексу стимули: кінетичний – перекид, аудіально–ономатопічний – ричання-вий та уявно-образний – модель поведінки вовка.

Розглянемо також сутність явища характерництва з точки зору психологічного стану людини під час реалізації певних установок у процесі ведення бою. Характерники, вступивши в бій, діяли протягом нього «автоматично», не відчуваючи при цьому ніяких інших емоцій, крім ярості. Таке можливе лише якщо діями людини переважно керує права півкуля головного мозку (яка забезпечує наочно-образне і наочно-дійове мислення), тоді як робота лівої (логічного, оціночного мислення) пригнічується. А це, у свою чергу, можливо лише за умови значного звуження об’єму свідомості і одночасно різкому фокусуванні на змісті навіювання [37;560].

У характерників зміст навіювання уявлявся в образі вовка – ідеального воїна. Розмірковування припинялись, образ же напроти «спалахував» у мозку яскравою живою картиною, слідували психологічні та фізичні реакції, не притаманні людині при звичайному стані свідомості. І тоді бився з ворогом уже не просто воїн яким його всі знали у повсякденному житті, а вовк, чий образ «сидів» у безсвідомій сфері психіки, тому що «посадив» воїн його туди в процесі самопрограмування та медитації [37;561].

Тобто сутність перекидання козака-характерника на вовка полягає у входженні його підчас бою в стан бойового трансу. «Транс – підвищене нервове збудження з втратою контролю над своїми вчинками» [5;1261]. Одним з різновидів трансу і є бойовий транс. Він характеризується вмінням битись у стані розслаблення, використовуючи систему вмінь та навичок на рівні підсвідомих миттєвих реакцій, доведених напрацюваннями підчас тренувань до автоматизму, адекватних мінливим обставинам бою.

Також уявлення про сутність принципу перекидання на звірів, або іншими словами входження в бойовий транс, надає нам інформація про військову культуру, яка збереглась на Японських островах. В давнину Далекий Схід, Курильські і Японські острови теж були заселені орійськими племенами. Щодо цього цікавими є дослідження історика-східнознавця С.Шумського, який стверджує, що із Проторусі на Далекий Схід пішло чимало різних племен [29;28]. Науковий світ знає, що до в’єтнамо-корейської окупації японських островів ці терени замешкували зовсім інші люди, світлошкірі з абсолютно не монголоїдними рисами. Більшість сходознавців називають їх «айни». М.Г. Лєвін у книзі «Етнічна антропологія Японії», критикуючи упереджених японських науковців, писав, що немає жодних переконливих доказів приналежності протокультури айнів до південної. Відмінність у будівництві, землеробстві, звичаях, віруваннях, зовнішньому вигляді та одязі айнів свідчать про те, що айни є жителями західного регіону і відгалуженням протоорійської культури [29;29-30]. Відома бойова культура айнів. Наприклад, «Сказання про Есіцуне», перекладене та опрацьоване Д. Н. Позднєєвим у праці «Матеріали з історії північної Японії та її ставлення до материків Азії і Росії», описує, як молодий японець Сіцуне підступно увійшов у довір’я знатної родини айнів. Одружився із їхньою дочкою, а потім викрав священні книги, в яких було описане айнівське бойове мистецтво, віра, історія та різні науки [29;32]. Саме на основі військової культури айнів сформувалось бойове мистецтво японців.

Відповідно, вітчизняна та японська культури мають спільне орійське коріння, і звичайно певні культурологічні паралелі, зокрема, у військовій справі. Тому відповідник категорії характерництва ми можемо проспостерігати у бойовій культурі японських ніндзя. Ніндзя міг на якийсь час ставати надлюдиною, промовляючи чарівні заклинання (дзюмон), сплітаючи пальці у замислуваті комбінації (кудзі-ін), та подумки ототожнюючи себе з одною з дев’яти міфічних істот: вороном-перевертнем Тенгу, небесним воїном Маріси-тен, володарем ночі Гарудою, велетнем Вудо-мьо та іншими. В результаті він набував ті психічні та фізичні якості, які потрібні були у даний момент: силу, моторність, нечутливість до болю та ран, наснагу тощо. Він, говорячи сучасною мовою, запускав певну програму у своєму біокомп’ютері. Все решта відбувалось мовби само собою [38;219]. Відповідно, маємо прямі паралелі у сутності вовкулацтва та японської бойової культури.

У свою чергу «Слово о полку Ігоровім» оповідає: «А Ігор князь поскочі горностаем к тростію і блим гоголем на воду. Вврежесся на брез комонь і скочі с него бусим влком. І потече к лугу Донца, і полет соколом під мглами» [33;49]. Князь Ігор перекидається і горностаєм, і гоголем, і конем, і вовком, і соколом набуваючи ті психо-фізичні якості, які потрібні йому у той чи інший, певний момент. Подібним вмінням володіли і японські ніндзя.

«Слово о полку Ігоровім» закарбувало, як і народна творчість, звичаєву для руської військової культури систему прикладного життєзабезпечення, виживання та перемог воїна. Вона втілена у культі перевертня-вовкулаки, здатного, при потребі, через образи, зливатись з різноманітними формами ландшафту, пересуватись тим чи іншим специфічним чином, вести бій в образі непереможного тотему.

Вшанування вовка мало ознаки родової спорідненості з ним, а отже могло бути навіяне уявленнями про давню племінну спорідненість зі звіром як тотемом. Тож і глибинне коріння цих уявлень може залягати в потужних шарах ще первісних релігійних вірувань. На Коляду – за родинний стіл закликали й вовка [11].

У весільному обряді є особа звана боярин, тобто воїн, який виконує функцію охоронця нареченої, невідступно перебуваючи поруч з молодими. У деяких регіонах зберігся звичай мати декількох бояр. На не випадковість назви боярин вказує те, що у цьому ж звичаї є згадка про перевтілення у вовків бояр молодого [11]. Тобто, боярин-воїн перекидається на вовка. Імовірно, первинно, саме бояри-вовки і викрадали разом з парубком для нього дівчину, а потім охороняли її вже, як наречену, від будь-яких інших нападів. Друга назва боярина – дружок, що у свою чергу перегукується з боярин-дружинник княжого війська-дружини. Та і сам наречений на весіллі зветься молодим князем. Таким чином, на весіллі ми маємо збережену до сьогодення інформацію про князя та бояр-дружинників як образи вовкулаків, воїнів-перевертнів, носіями якої є самі учасники весільного обряду.

Взагалі, боярський прошарок з енергійних та відважних людей став опорою Литовської Русі на південному пограниччі, тобто на землях Середнього Подніпров’я. Базою оновлення козацьких сил, яка значно посилила руське козацтво в етнотворчому відношенні, стає саме руська дрібна служила шляхта – бояри. Г. де Боплан, а за ним і С.Величко вважали, що козаки пішли від дрібної шляхти, росіяни Карпов і Туманов виводили козацтво з княжої дружини [14;48-57]. Універсал Хмельницького червня 1648 року, посланий «мирянам, шляхетним і посполитим, а особливо шляхетно уродженим козакам» [6;78]. Зем’янство разом з панцирними боярами забезпечувало основний старшинський контингент Війська Запорозького, в спадковій традиції родин. Шляхта постачає кадри до козацького проводу [44;247,269].

Народна пам’ять та творчість була не лише репродукантом живих історичних подій та явищ, але і носієм інформації щодо підготовки воїна, зокрема, навчанню зміни стану свідомості та творенню воєносних образів, призначених для успішного ведення війни.

Яскравим прикладом існування в нашій культурі явища медитації та самонавіювання як складової формування образу воїна-вовка у підготовці козака-характерника є картина «Козак Мамай». Фігура козака виконується на всіх картинах канонічно. Сидить він по-козацьки, підібравши та схрестивши ноги, у звичаєвій для степовика позі духовного воїна. Козак Мамай – воїн, зброя поруч з ним говорить про це. Заграє сурма, скочить козак на коня і відправиться у військовий похід, щоб поринути в бій з ворогом. Але на момент часу, зображеного на картині, козаком володіє спокій. Він урівноважений, непорушне його шляхетне обличчя, чистотою зоресяють очі, його погляд пронизує глядача, простір, Всесвіт. Козак Мамай у стані молитви-медитації, славлення та нерозривного єднання з Богом, у замріяності – знаходження за мріями, в плині ілюзорного марева. Самовдосконалюючись у самозануренні та самоспогляданні козак творить образ досконалого воїна-перевертня, який допомагає йому перекидатись на вовка підчас бою [18;421-422]. Ця сутність образу козака Мамая і є наочним посібником підготовки воїна-вовка – козака-характерника.

Також до ряду категорій тотожних з образом «Козака Мамая» можемо віднести і кам’яні стели, народна назва яких – «мамаї». А. Скальковський зазначає: «Багато хрестів кам'яних і баб обламаних зветься мамаями» [2;16]. Відповідно не лише назва, але і сутність даних витворів є аналогічною і саме кам’яні стели, маючи значний історичний вік, вказують на багатотисячолітній досвід вітчизняної школи професійної військової підготовки воїнів-вовків.

Образи закарбовані у кам’яних стелах та картині «Козак Мамай» можна розглядати в форматі необхідного наочного посібника-інструкції для виконання певної суми вправ та психолого-духовних налаштувань, які формують навички досконалого володіння тілом та душею для вивершення сили духу. Архетипічні образи воїнів-мислителів є втіленням шляхетної орійсько-руської душі, яка поєднує у собі два духовно-чарівні початки: кшатрійний-військовий та брахманський-мислительський, що разом з самим образом, утворюють триєдність [18;425].

Роблячи висновок з вище описаного як узагальнення можна констатувати. Першоосновою духовності козака-характерника був войовничий культ Священного Вовка – тотемного звіра – покровителя руського роду. Образ вовка як мудрого хижака [11] уособлює собою розум, силу, мужність. Воїн ототожнював себе з вовком, його якостями – «Б’ється, як вовк», «Вовча хватка», «Вовча мудрість», «Вовчій нюх», «Вовче чуття», «Вовчій розум». «Вовк» – збереглося і зараз про мудру, мужню, войовничу людину. Старий (стріляний) вовк – про людину, яка багато пережила, загартована життям, витривала [27;360].

В духовній культурі та військовому мистецтві Запорозького козацтва образ воїна-вовка відігравав таку ж провідну роль, як і в попередній історичні періоди. Реставруючи за допомогою залишкової інформації та моделювання етапи становлення особистості козака-характерника, отримуємо картину подібного типу: вступаючи до Кошу, парубок повинен був показати ті військові вміння та навички, які він вже набув. Тобто, здавався певний вступний іспит. Йому давались завдання: зі стрільби, ведення розвідки, володіння рукопашем голіруч та зі зброєю, вправності кінної виїздки тощо. Під час ініціацій в княжих дружинах та у Війську Запорозькому випробовувалась сила, спритність і вміння володіти зброєю [1]. І вже на підставі цього робився висновок про придатність до того чи іншого виду військової служби в Коші.

Яворницький Д.І. «Історія Запорозьких козаків» констатує: «Доступ був вільний на Січ за наступними п’ятьма умовами. Вимагалось, щоб вступаючий був шляхтичем, поповичем, козаком, татарином, турком, всім, чим угодно, але не селянином … Поступавший в Січ повинен був спочатку придивитися до порядків військових, вивчити прийоми січового лицарства і потім вже записуватись у число випробуваних товаришів, що могло бути не раніше, як по проходженню семи років» [43;146]. В козаки треба було мати природне походження, бо стан і природу козацьку визнавано за гідність шляхетську. А інших до того не допущено. Несправедливо дехто робить висновок, що начебто вільно було переходити із козаків у мужики, а з мужиків у козаки згідно волі кожного. Шляхетство, за прикладом всіх народів і держав, у природний спосіб складалося із заслужених, відмінних в землі родів, і завжди воно в Русі іменувалося лицарством, що обіймало в собі Болярів, які походили з Князівських родин, урядників по виборах і простих воїнів, званих Козаками з породи, які творили один лицарський стан, споконвіку тако самим їхнім Статутовим правом затверджений [16;43,150].

Згідно з європейською фольклорною традицією хлопця обертали на вовка на певний термін – 1, 3, 7 років. Саме стільки тривала ініціація, «вовче життя» юнаків у первісних військових громадах індоєвропейських народів [12;152]. Семирічний термін проходження військової підготовки на Січі молодого воїна співпадає з терміном семирічного «вовчого життя» у чоловічих військових союзах, що вказує на генетично-духовну спадковість військової культури запорожців від військової культури попередніх часів руської історії.

Протягом періоду навчання новобранець-джура повинен був освоїти нові або вдосконалити попередньо набуті військові якості. Навчання відбувалось як в січових школах, так і у козаків-наставників. Молодики повинні були Богу добре молитись, на коні реп’яхом сидіти, шаблею одбиватися, списом добре колоти і з рушниці зірко стріляти [43;176,451-452]. Можливо, «Богу добре молитись», це стосувалось саме медитативної техніки. Під акомпанемент музичних інструментів козаки переймали один в одного бойові рухи та створювали козацькі танки. Малюнок та елементи козацького танцю і є закодоване в танці мистецтво руського рукопашу, напрацювання якого відбувається у співвідносності з динамікою реального бою і під музичний акомпонемент, а переймання танцювальних традицій ніщо інше як обмін елементами руського рукопашу та бойовим досвідом підчас тренувань. Саме в козацьких танцях застосовується, як складовий елемент, зброя. Лише після проходження військової підготовки протягом семи років, здачі іспитів та посвяти, парубок ставав козаком. Але і після того рівень бойової підготовки постійно підтримувався і підвищувався. Про заняття з вдосконалення рукопашу згадує князь С.Мишецький в своїй праці «История о козаках запорожских, как оные издревле зачалися, и откуда свое происхождение имеют, и в каком состоянии ныне находятся», виданій в Одесі у 1852 році, де зазначає: «Еще жъ имЂется у нихъ такое обыкновеніе, что въ Воскресные дни и праздники Господскіе, съ вечеру, производятъ между собою прежестокой, многолюдственной кулашной бой, раздЂлясь куренями, яко вышними и нижними; и отъ онаго кулашнаго боя происходятъ у нихъ великія драки, и бываютъ смертельныя убивства» [24;55].

Вищий рівень майстерності володіння військовим мистецтвом і, зокрема, рукопашем вже на снаговому рівні мали козаки-характерники. Будучи досвідченим воїном, вони за потребою перекидались на вовка. Зрозуміло, що йдеться не про виростання хвоста, іклів та шерсті, а про входження воїна під час протистояння у бойовий транс. Він характеризується вмінням битись у стані розслаблення, використовуючи систему вмінь та навичок на рівні підсвідомих миттєвих реакцій, доведених напрацюваннями до автоматизму, адекватних мінливим обставинам бою. Технічною базою бойової системи рухів була її подібність до поведінки вовка під час сутички – «вовчий стиль». Звідси – Сірко, сіроманець, вовкулака, песиголовець, перевертень – воїн, що манерою ведення бою схожий на вовка – «перекидається на вовка», володіє «стилем вовка».

Мискин Р.В. у своїй роботі «Предания о запорожских характерниках» зазначає, що козаків-характерників також звали химородниками, заморочниками, тому що вміли вони напусками «морок» (туман, сон), голдовниками (від «галдовати» – колдувати), знахарями. Вони володіли надзвичайними вміннями та здібностями, вдаватись до військових хитрощів, перекидалися на вовків, що вказує на генетичний зв’язок уявлень про козаків-характерників зі стародавнім культом воїна-вовка.

За фольклорним звичаєм характерників ні шабля, ні куля його не брали. Звичайно, мається на увазі не те, що козак безучасно приймав удари зброєю та постріли, а все те відлітало від нього як від кам’яного. Зовсім навпаки, можемо припустити, що динаміка рухів характерника як реакція на ворожі дії під час бою була настільки миттєвою, що характерник буквально зникав, зміщуючись з лінії ворожої атаки. В результаті удари та постріли йшли вже в те місце, де залишався лише візуальний фантом характерника, що зумовлено особливостями органів зору та психіки людини, коли на долю секунди мозок нездатний усвідомлено сприймати зорову інформацію – «ефект 25 кадру». Тобто удар йшов в пустоту а вже через мить, якщо була на те потреба, характерник повертався у попередню позицію, блискавичністю реакції створюючи ілюзію того, що його не беруть ні удари ні постріли. Це вказує на найвищій ступінь володіння рукопашем, коли характерник дійсно міг навіть голіруч протистояти будь-якій зброї залишаючись неушкодженим та даючи належну відсіч навіть значній кількості ворогів.

Образ козака-характерника в духовній культурі Запорозького козацтва є проекцією стародавнього культу кшатрія-вовка, який існував як основа підготовки досконалого воїна. Протягом історії Вітчизни простежується безперервність образу воїна-вовка в міфології з орійських часів через культуру Великої Русі до Козацької доби, що вказує на генетично-культурну спадковість вітчизняної військової культури.

Таким чином дане дослідження обґрунтовує сутність явища характерництва в культурі Запорозького козацтва як його невід’ємної складової, та може слугувати додатковою складовою щодо подальшого розкриття питання виникнення й формування козацтва.

Література

1. Балушок В.Г. Як ставали запорожцями // Неопалима купина. – 1994. – №1(5).
2. Білецький П.О. «Козак Мамай» – українська народна картина. – Львів: друкарня ЛДУ, 1960. – 32 с.
3. Білик І.І. Меч Арея. Аксіоми недоведених традицій. – К.: Дніпро, 1990. – 338 с.
4. Варивода Л.П. Іван Сірко у легендах і переказах Нікопольщини // Козацька спадщина. Альманах Нікопольського регіонального відділення НДІ козацтва Інституту історії України НАНУ. – Вип.2. – Нікополь-Дніпропетровськ: Пороги, 2005. – 140 с.
5. Великий тлумачний словник сучасної української мови / упоряд. і голов. Ред.. В.Т. Бусел. – К.; Ірпінь: ВТФ «Перун», 2001. – 1440 с.
6. Величко С.В. Літопис. Т.1. – К.: Дніпро, 1991. – 374 с.
7. Верищагин Д.С. Освобождение: Система дальнейшего энергоинформационного развития, І ступень. – СПб.; «Невский проспект», 2001. – 186 с.
8. Грибовський В.В., Приймак О.М. Козацтво в усній традиції Нікопольщини // Козацька спадщина. Альманах Нікопольського регіонального відділення НДІ козацтва Інституту історії України НАНУ. – Вип.1. – Нікополь-Запоріжжя, 2004. – 172 с.
9. Гринченко Б. Этнографические материалы, собранные в Черниговской и соседних с ней губерниях. – Чернигов, 1896. – Т. 2.
10. Грушевський М.С. Нинішні носителі билинної традиції та її походження / Історія української літератури. Т.4. http://litopys.org.ua/hrushukr/hrush404.htm
11. Давидюк В. Культ вовка на Поліссі. // Берегиня. – 1995. – № 1-2(4-5).
12. Залізняк Л.Л. Нариси стародавньої історії України. – К.: Абрис, 1994. – 256 с.
13. Змієві вали: Українські легенди та перекази / За ред. С.В.Мишанича. – К.: Веселка, 1992.
14. Івангородський К. Витоки козацтва в контексті етносоціальних процесів на Середньому Подніпров’ї / Наукові записоки. Збірник праць молодих вчених та аспірантів. - К., 2001. - Т. 6.
15. Іванченко А.О. Тлумачний словник української мови. – Харків: Фоліо, 2000. – 540 с.
16. Історія Русів. – К.: Рад. письменник, 1991. – 318 с.
17. Калайда Г.І. Запорозькі козаки – спадкоємці військових традицій арійських воїнів // Матеріали Всеукраїнської науково-практичної конференції «Основи теорії військової справи та бойових мистецтв» м. Запоріжжя 26-27 травня 2006 р. – Запоріжжя, 2006. – 132 с.
18. Клос А.І. Архетипічні образи в системі вітчизняної військової підготовки // Наукові праці історичного факультету Запорізького державного університету. – Запоріжжя: Просвіта, 2007. – Вип. ХХІ. – 560 с. – С. 420-426.
19. Кочергін М.П. Вступ до мовознавства: Підручник для студентів філологічних спеціальностей вищих навч. Закладів. – К.: «Академія», 2004. – 368 с.
20. Красуский М. Древность малороссийского языка. Дозволено цензурою. Одесса. 21 декабря 1879 г. // Індо-Європа: Етноосфера. Історіософія. Культура. Науково-популярний часопис, 1991 №1. – 96 с.
21. Крипякевич І., Гнатевич Б., Стефан З. Історія українського війська (від княжих часів до 20-х років ХХ ст.) / Упорядник Б.З.Якимович. – 4-те вид. – Львів: Світ, 1992. – 712 с.
22. Легенди та перекази. – К.: Наукова думка, 1985. – 400 с.
23. Мечковская Н.Б. Язык и религия: Пособие для студентов гуманитарных вузов. – М.: Агентство «ФАИР», 1998. – 352 с.
24. Мышецкий С. История о козаках запорожских, как оные издревле зачалися, и откуда свое происхождение имеют, и в каком состоянии ныне находятся. — Одесса, 1852.
25. Наливайко С. Таємниці розкриває санскрит. — К.: Вид. центр «Просвіта», 2001. – 288 с.
26. Наука Самоусвідомлення. – Бгактіведанта Бук Траст, 1991. – 352 с.
27. Новий тлумачний словник української мови. У трьох томах. – К.: «Аконіт», 2001. Т.1.
28. Новицкий Я.П. Народная память о Запорожье: предания и рассказы, собранные в Екатиринославщине. 1875 – 1905 г. Рига: Спридитис, 1990. – 118 с. – /Репринтное издание/.
29. Пілат В. Бойовий Гопак. – Львів: Галицька Січ, 1994. – 288 с.
30. Пріцак О. Походження Русі. Стародавні скандинавські джерела (крім ісландських саг). – Т.І. – К.: АТ «Обереги», 1997. – 1080 с.
31. Савур-Могила. Легенди і перекази Нижньої Наддніпрянщини / Упоряд. І авт. Приміт. В.А. Чабаненко. – К.: Дніпро, 1990. – 262 с.
32. Санскритсько-русский словарь: 30000 слов / Под ред. В.И. Кальянова. – 3-е изд. – М.: Филология, 1996. – 944 с.
33. Слово о полку Игореве. – М: Худож. лит., 1985. – 222 с.
34. Советский энциклопедический словарь / Гл. ред. А.М. Прохоров. – С 56 4-е изд. – М.: Сов. Энциклопедыя, 1988. – 1600 с.
35. Старік О.В. Характерники (реалії та народна уява) / Історія і особистість історика: Збірка наукових праць, присвячених 60-річному ювілею професора Г.К. Швидько. – Дніпропетровськ: Національний гірничий університет, 2004. – 327 с.
36. Сучасний тлумачний словник української мови (Уклад. Олексієнко Л.П. Шумейко О.Л.). – К.: Кобза, 2002. – 544 с.
37. Тарас А.Е. Боевая машина: Руководство по самозащите. Мн.: Харвест; М.: ООО «Издательство АСТ», 2002. – 592 с.
38. Тарас А.Е. Воины-тени: ниндзя и ниндзюцу. Минск, 1996. – 224 с.
39. Українські чари. 2-ге вид., стереотип. / Упоряд. О.М. Таланчук. – К.: Либідь, 1994. – 96 с.
40. Фігурний Ю. Архаїчні елементи культури козацтва в контексті українознавства: Автореферат дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата історичних наук. – НБУ ім. В.І.Вернадського. http://etno.iatp.org.ua/lib/koz_archaic.html
41. Шилов Ю.О. Брама безсмертя. – К.: Журн. «Український світ», 1994. – 384 с.
42. Шмидт Э. История человечества: Индия, Цейлон, Индо-китай. – СПб.: Полигон, 2003. – 367 с.
43. Яворницький Д.І. Історія запорозьких козаків: У 3 т. – К.: Наук. думка, 1990 – 1991. – Т. 1. – 592 с.
44. Яковенко Н.М. Українська шляхта. З кінця XIV до середини XVІІ ст. (Волинь і Центральна Україна). – Київ, 1993. – 414 с.