В пошуках мітологічних образів правителів Києва Аскольда, Діра Олега та Ігоря

Досить заплутано виглядає постать легендарного Рюрика та його нащадків. Багато дослідників намагалися розв'язати загадку походження Русі. Ми також долучимося до цієї справи. Не все гладко вийшло, може ще більше ускладнили питання, але хочемо долучити додатковий матеріал з приводу таємних легендарних героїв.

Наведемо деякі уривки з "Повісті минулих літ" (ПВЛ), які нас цікавлять з приводу цього дослідження:

"У рік 6387 (879) Помер Рюрик. Княжіння своє він передав Олегові, що був із його роду, віддавши йому на руки сина свого Ігоря, бо той був дуже малий.

У рік 6390 [882]. Вирушив Олег [у похід], узявши багато своїх воїв – варягів, чудь, словен, мерю, весь, кривичів. І прийшов він до Смоленська з кривичами, і взяв город Смоленськ, і посадив у ньому мужа свого. Звідти рушив він униз [по Дніпру] і, прийшовши, узяв [город] Любеч і посадив мужа свого.

І прибули [Олег та Ігор] до гір київських, і довідався Олег, що [тут] Аскольд і Дір удвох княжать. І сховав він воїв у човнах, а інших позаду зоставив, і сам прийшов [на берег Дніпра], несучи Ігоря малого. А підступивши під Угорське [і] сховавши воїв своїх, він послав [посла] до Аскольда й Діра сказати, що, мовляв: "Ми – купці єсмо, ідемо в Греки од Олега і од Ігоря-княжича. Прийдіть-но оба до рідні своєї, до нас".

[Радзивилівський літопис]

Аскольд же й Дір прийшли. І вискочили всі інші [вої] з човнів, і мовив Олег Аскольдові й Дірові: "Ви оба не є ні князі, ні роду княжого. А я єсмь роду княжого. – І [тут] винесли Ігоря. – А се – син Рюриків".

І вбили вони Аскольда й Діра, і віднесли на гору, і погребли [Аскольда] на горі, яка нині зветься Угорське і де ото нині Ольмин двір. На тій могилі поставив [боярин] Ольма церкву святого Миколи [Мирлікійського]. А Дірова могила – за святою Ориною.

І сів Олег, князюючи, в Києві, і мовив Олег: "Хай буде се мати городам руським". І були в нього словени, і варяги, й інші, що прозвалися руссю." [6, 13].

[Радзивилівський літопис]

Велесова Книга також згадує Аскольда і Діра. Аскольд (Аск) – це легендарний варяг, що як непрошений князь, усівся правити русами: "Та тут бо вперше варяги прийшли до Русі. І Аскольд силою погримів князю нашому і потовк того. Аскольд, а пізніше Дір, усівся на нас, яко непрошений князь… був той князь од греків крещений. Аскольд є темний воїн" [2, ВК,6е]. У ВК, д. 29 дає інше пояснення щодо Діра: "І се Дірос еланський, рече, змиритися йому [*Аскольду], бо се на столі [київському] прежді його. І се Аскольд овраждить [*забив] Діроса".

Потрібно також, як версію, розглядати мітологічне походження Аскольда: "Старі речення повідають нам, якож прийшов на Русь інший Аскольд, і яко було три Аскольди-варяги" [2, ВК,29]. "Аскольд злий прийде на нас. То стрепенися, народе мій, од Лада [*сну] і, творячи люби, іди до стягів наших." [2, ВК,7г]. Аскольд – символ зимового сну, смерті живого. За легендою він прийняв в хрещенні ім'я Микола, яке ототожнюється з Велесом, що є опікуном поезії, а Скальди (Skald) – норвезькі та ісландські поети, співці. Недаремно в Києві є Аскольдова Могила – некрополь над могилою Аскольда. Слова льд і лад – одного походження і можуть означати лід, лад, спокій, впорядкованість, тобто заточення в яйце-зародок, човен, що характерно сну-смерті. Тому йде заклик пробудитися. Окрім того, ім'я Аскольд може означати Старого Бога (аs – Бог, old – старий), що відповідає бородатому Велесу (Миколі). Світоглядово старий і малий тотожні, тому в імені можна побачити і слово "Коляда" – новонароджене зимове Сонце, англ. "cold" – холод. Припускаємо, що Аскольд міг бути варязьким Богом, що проявляв себе у зимовий період. [див. 2, 141-142].

Аналогічно до Аскольда розглянемо мітологічну версію щодо Діра. У ВК зустрічаються слова "дірѣ", "діроу" – провалля, землянка, або "одерень", "дере" – рабство. Припускаємо, що Дір може уособлювати сонячне божество, що заходить в діру (жіноче лоно). Також пор. давнє "одр" – ліжко, тобто Сонце йде спати. Тому його Аскольд (Бог потойбічного світу) і забиває. Відповідно таке ім'я, як Андрій (Індра), означає проникнення в середину лона і тотожно смерті (30 листопада – смерть Андрія). Інше ім'я Олександр складається з двох частин "олекс" – олень (воїн) і "андр" – запліднювач. Тому можливо, що вислів "Дірос еланський", потрібно розуміти не грецький, а належний до оленя – символу Сонця, що заходить. Як варіант: можна цих двох мітологічних персонажів порівняти з Перуном (оскорд – заст. сокира) і Велесом (діра – як місце поховання і потойбіччя). [див. 2, 151].

В будь-якому разі однозначності ми поки не бачимо в діяннях Аскольда і Діра, їхні мітологічні образи заплутані, як і князя Олега та Ігоря. Маємо надію на подальші дослідження і розв'язання загадок.

А далі за літописом Олег почав правити в Русі по повній: і городи ставити, і данину збирати, і у військові походи ходити. Та й Ігоря на Ользі із Пскова оженив, коли той виріс.

В Олега був вдалий похід на Цесароград-Константинополь у рік 6415 (907) і "прибув Олег до Києва, несучи золото, і паволоки, і овочі, і вина, і всяке узороччя. І прозвали [кияни] Олега – "Віщий", бо були люди [ці] поганами і невігласами." [6, 19].

Життя Олега було досить насиченим і вдалим для створення великої держави. У рік 6420 (912) посли Олега заключили договір з Греками. Під тим же роком записана наступна легенда:

"І жив Олег, мир маючи з усіма землями [і] князюючи в Києві. І приспіла осінь, і спом'янув Олег коня свого, якого поставив був годувати, [зарікшись] не сідати на нього. Бо колись запитував він був волхвів і віщунів: "Од чого мені прийдеться померти?" І сказав йому один віщун: "Княже! Кінь, що його ти любиш і їздиш на нім, – од нього тобі померти". Олег же, взявши це собі на ум, сказав: "Ніколи тоді [не] сяду на коня [сього], ані гляну більше на нього". І повелів він годувати його, але не водити його до нього. І, проживши декілька літ, він не займав його, поки й на Греків пішов.

А коли вернувся він до Києва і минуло чотири роки, на п'ятий рік спом'янув він коня свого, що од нього, як прорекли були волхви, [прийдеться] померти Олегові. І призвав він старшого над конюхами, запитуючи: "Де є кінь мій, що його я поставив був годувати і берегти його?" А він сказав: "Умер". Олег тоді посміявся і вкорив віщуна, кажучи: "Неправдиво то говорять волхви, і все те – лжа єсть: кінь умер, а я живий". І повелів він осідлати коня: "Дай-но погляну я на кості його". І приїхав він на місце, де ото лежали його кості голі і череп голий, і зліз він з коня, [і] посміявся, мовлячи: "Чи од сього черепа смерть мені прийняти?" І наступив він ногою на череп, і, виповзши [звідти], змія вжалила його в ногу.

[Радзивилівський літопис]

І з того розболівшись, він помер. І плакали по ньому всі люди плачем великим, і понесли його, і погребли його на горі, що зветься Щековицею. Єсть же могила його й до сьогодні, називається могила та Олеговою. А було всіх літ його княжіння тридцять і три." [6, 22].

Повість временних літ іноді прямо каже про мітологічність події. Але історикам дуже хочеться довести справжність легенди. Там сталося з Олегом, якого літопис називає "віщим". Вже не раз дослідники звертали увагу на сюжет із ісландської саги про загибель героя. Наприклад, Микол Котляр писав: "…образ Олега, що постав з давньоруських переказів, легенд, дружинних пісень і, можливо, потрапив в наш літопис з давніх скандинавських саг." [5, 55]. Він також приводить думку Бориса Рибакова: "В руському літопису Олег присутній не скільки як історичний діяч, скільки у якості літературного героя, образ якого, штучно зліплений з переказів і варяжських саг про нього." [5, 56].

Порівняємо і ми уривки з літопису і саги, щоб мати повноцінну картину і твердження дослідників з цього приводу. А вже потім розглянемо додатковий матеріал, який, на нашу думку, доповнить мітологічну версію про князя Олега і приведе до більш давніх витоків.

Валерій Шевчук пише, що "ще академік Сухомлинов вказав на ісландську сагу, яка оповідає, що Орварові Одду напророчено смерть від його коня Факса, тому Одд убив Факса, закопав у глибокому яру й насипав могилу; повернувшись якось на це місце, він побачив кінську голову, з якої вилізла ящірка (гадюка. – С.П.) і смертельно вкусила його. [10, 191]. Щоправда, цю ісландську сагу відносять до пізніших часів – XIII ст., але в той же час і руський літопис переписувався пізніше. Тому хто в кого переписав сказати проблематично.

Мотив передбачення про погибель від тварини не є поодиноким і широко представлений в фольклорі різних народів. В Сербії записана легенда про султана і його коня з тим же мотивом, аналогічні легенди існують в англійській і германській усній народній творчості. [див. 5, 56].

Загалом героїко-фантастичний цикл, зв'язаний з іменем Олега, переповнений казковими мотивами, вони виступають у билинах про Вольгу-Волхва… Складно зрозуміти, чому Олега зроблено чарівником. Міг тут зіграти звуковий збіг понять Вольга-волхв, а могло зіграти й те, що в Києві Олег сів на Лисій горі, а з Лисою горою у нас… відомі які асоціації. Цю думку підкріплює і те, що Вольга мав здатності віщунські ("віщий Олег"), отже володів мистецтвом відунів; він таки наблизив себе до волхвів (ворожіння йому про коня) – цікаво тут те, що відунське знання не допомогло самому Олегові." [10, 191, 209-210].

Вольга в билинах пов'язується з тваринним світом. Він може перевтілитися в будь-яку тварину і тим самим допомогти у лові чи нашкодити ворогам, залізши твариною до їхнього лігва. Тобто він перевертень, що почувається серед тварин як свій, це наближає його до образу Велеса – опікуна тварин і який сам може виступати в образі бика, вовка, ведмедя, змія. Ці звірі виступають його тотемами.

Вольга у билині – це племінник Володимира, а має бути Рюрика. [10, 194]. Так як ми припускаємо, що Володимир І є мітологічним персонажем, що уособлює осіннє Сонце, і за своїм ім'ям наближається до Велеса, то є деяка спорідненість його і Олега.

В одній із билин смерть Вольги (Олега) також настає через його коня. Їдучи дорогою герої, не доїжджаючи города Оріхова зустріли величезний камінь з підписом, що застерігає плигати "вздовж каменю". Вольга Всеславович (в інших билинах названий Святославович) стрибає на коні вздовж каменю і кінь задів його підковами. Через цей випадок й настала смерть Вольги. Деякі фольклористи вбачали в легенді про смерть Олега відображення давнього міту. Сенс його полягає в тому, що людині пророкують майбутнє, але вона не може скористатися пророцтвом, оскільки воно висловлено в неясній їй формі. Можна згадати подібні віщування грецьких оракулів, що несли загадковий і двозначний характер. [див. 5, 80].

В билині про Вольгу, що з п'яти років обучався хитрощам-мудрощам, знанню всіляких мов різних (мається на увазі мова звірів і птахів), відтворений поетичний образ давнього мисливця і риболова (цілком можливо, самого Бога мисливства і рибальства), що не тільки може ставити мотузочки шовкові, але й завертати куниць, лисиць, чорних соболів, зайчиків-пострибайчиків і малих горностайчиків, прийнявши їх вигляд. Теж саме відбувається при ловлі риби: Вольга обертається щучкою і завертає в сіті рибу.

Дослідники наголошують про близькість Вольги до образу іншого героя билин Волха Всеславовича, якого також ототожнюють з Олегом. Волх має ті ж якості перевертня – здібності обертатися в сокола, вовка, тура, що також, в свою чергу, було притаманним язичницькому божеству мисливства. [див. 1, 50, 81].

Майже однакове з Вольгою ім'я є в жерця і вождя Урука Гільгамеша (або Більгамес), що жив близько 2700–2600 рр. до н.е. Причому є як історичний так і мітоллогічний аспект, що пов'язується з ним.

Ігор Дьяконов у передмові до книги "На ріках вавілонських" пише: "Ім'я Гільгамеша у формі "Більгемес" або "Більгамес" зустрічається в числі імен шумерських Божеств уже з XXVII ст. до н.е. Воно трапляється досить часто в складі теофорних (таких, що містять найменування божества) власних імен за царя ІІІ династії Ура – Шульги, в ХХІ ст. до н.е. У формі "Гіш", "Гішгіммаш", "Гільгамеш" ім'я Гільгамеша як героя було дуже популярним в усі епохи вавілонської, хеттської та ассірійської історії. З цим ім'ям, очевидно, пов'язувався образ героя – борця із звіриною, супутником якого був герой, напівбик-напівлюдина – образ відомий за зображеннями на еламських і шумерських печатках ще з кінця IV – початку ІІІ тис. до н.е. В пізніші часи Гільгамеш вважався благодійним божеством – захисником людей від демонів, справедливим суддею загробного світу. Зображення його містилося біля входу в житло для захисту від злих духів. В офіційному культі він, проте, не відігравав майже ніякої ролі." [4, 17].

Для нас важливо, що закінченням "мес" має бути пов'язане з місячною сутністю. Якраз роги напівбика-напівлюдини могли символізувати Місяць. Але як правило Гільгамеша (образ лева) виводять як сонячне божество, а його раба (друга чи близнюка) Енкіду пов'язують з Місяцем (образ бика). [див. 4, 20].

Вже згадуваний Володимир І, який відомий як мітоперсонаж, що уособлює Красне Сонце (осіннє Сонце). Він прийняв в хрещенні (заходженні в Світові води) ім'я Василь, що мітологічно пов'язується з Місяцем тому може і виступає родичем Вольги-Олега в билинах.

Інший відомий билинний персонаж з близьким до Олега ім'ям Олексій Попович зайняв в картині Віктора Васнєцова місце Місяця разом із Іллею-Перуном і Добринею-Сонцем. Думаємо, що не даремно художником використана відома мітологічна Трійця, хоч нам і не відомо чи він знав про мітологічне поєднання героїв, чи зробив це на підсвідомості. Приклади подібних Трійць: Абрахам, Ісаак, Яков; Ібрагім, Іса, Муса; Брахма, Вішна, Шива.

Віктор Васнецов "Богатирі" (1898 р.)

Дуже цікавий об'єкт давньої сакральної творчості нам доповнить картину мітологічного сюжету про Олега. Наскальний рельєф у с. Буша Ямпільського району Вінницької області відомий у науковій літературі з 80-х років XIX ст. Його відкрив і описав у 1883 р. професор Київського університету В.Б.Антонович. Село Буша розташоване при злитті річок Бушанки і Мурафи (лівої притоки Дністра). Уздовж правого берега Бушанки на висоті 20-25 м над рівнем річки тягнеться кам'яне плато. Приблизно у 1 км від злиття Бушанки й Мурафи вказана скельна стіна має вигин. У цьому місці й розташовані природні розщілини у скелях, використані у давнину як зручні приміщення просто неба. Стіни цих природних приміщень були підтесані руками людей.

Наскальний рельєф у с. Буша [Пашник/Святилище]

Скельний рельєф вирізьблений на вертикальній поверхні виступаючого з надр землі пісковика зі сходу. Загальна площа обробленої художником вертикальної поверхні скелі становить 9 м2. За формою ця велика брила нагадує матрицю гравюри на дереві: зображення мало контрастні лінії у вигляді рівчаків.

Композиційно рельєф складається з чотирьох частин: дерево, на якому сидить півень; постать людини, яка стоїть перед цим деревом навколішки, тримаючи у піднятих до рівня обличчя руках чашу; олень, що зупинився за людиною; табличка у прямокутній рамці з письменами, які важко прочитати.

Велика надія, покладалася на прочитання надпису у прямокутній рамці, який міг пояснити зміст обрядодійства. Рамка розташована у верхній частині рельєфу, майже посередині. До початку 60-х років XX століття всі справи прочитати його закінчувалися невдачею: літери були нерозбірливі через вивітрювання барельєфу.

У 1961 році відомий український археолог Валентин Даниленко очолював експедицію, що розкопувала територію поблизу рельєфу. На основі проведених розвідкових робіт дослідник зробив висновок про наявність у Буші решток давньослов'янського скельного язичницького храму VII–X ст. Уважно вивчалася кожна літера надпису, що дало можливість прочитати текст. У ньому повідомлялося: "Аз есмь Миробог жерец Ольгов". Вчені переклали як "Я є Миробог, жрець Олегів", тобто це був жрець князя Олега з ім'ям Миробог. І рельєф продатували періодом князювання Олега (882–912).

Центральним образом виступає людина, яка проводить жертовний обряд. Це напевне зображений священнослужитель. У вигнутих перед собою і зігнутих у ліктях руках вона тримає округлений предмет (чашу?). В чаші, що тримає людина, може знаходитись ритуальний напій: сур'я, яка згадується у Велесовій книзі, або молоко благородної тварини оленя, як вважає Дмитро Степовик. Чоловік мав міцну статуру, був кремезний, але не товстий. Пропорції тіла правильні, обличчя кругловиде, і хоч риси обличчя не пророблені, в ньому вгадується спокій, рівновага, характерні для людини, що перебуває в стані медитації. Про це свідчить, зокрема, положення голови на міцній короткій шиї, зосереджений погляд на чаші, піднятій до рівня обличчя, неначе чоловік хоче її поцілувати. Довжина тулуба людини складає 1,57 м. За манерою зображення постать людини нагадує кам'яні антропоморфні образи черняхівської культури II-V ст., широко представлені на території Середнього Подніпров'я.

Ліворуч від чоловіка, впритул до краю полотна, зображено Дерево – один з основних символів нашого народу, що визначається як "Дерево Всесвіту" чи "Дерево Життя". Воно має трохи вигнутий стовбур (біля кореня потовщення) на висоті 1,1 м розгалужується на нечисленні товсті гілки без листя, на одній з яких у камені вибито зображення півня. Як вранішній птах, півень символізує схід сонця, а в річному циклі – весну. До того ж, на Дереві Всесвіту днює Сонце. За православною традицією людина стоїть у храмі обличчям на схід – туди, де Сонце народжується.

Протилежно півню, позаду людини стоїть олень (висота зображення 1,33 м). Контурна лінія пружно окреслює профіль лісового красеня. Особливо виразна вона уздовж спини й гарно вигнутої шиї. Великі розгалужені роги нагадують віття дерева. Олень на рельєфі символізує захід (смерть) сонця і перегукується з образом Велеса – "скотьєго" Бога, провідника у потойбічний світ. Про цей образ нам дає пояснення билина про Добриню, якого Оленка (Маринка) Зміївна перетворює на оленя (тура) і відправляє на болота чи поле на шість місяців (зимовий період). Цьому дійству відповідає свято Болотиха (15 жовтня), зафіксоване В. Скуратівським, що позначає середину осені [7, 106]. Також треба зазначити на символі Триглава (див. державний герб) у нижній частині відображено символ овна чи взагалі рогатої тварини (перевернута п’ятикутна зірка). Нижня частина Дерева (коріння) позначає потойбічний світ – Наву. Це все дає підстави вважати оленя символом Сонця, яке заходить, а в річному циклі – осіннього Сонця, яке має назву Мир або Миробог [7, 100]. Цей дуже важливий момент дасть нам підставу пояснити смисл зображення.

Ми визначили, що Миробог уособлює осіннє Сонце і жрець не може називати себе Богом, тому можемо пояснити надпис наступним чином: в осінній період полювання на тварин в жертву Миробогу приносили Оленя, тобто Миробог є жерцем Ольги (Оленя). Священнослужитель приносить в жертву Богу оленяче молоко, з надією, що осіннє (вечірнє) Сонце знову воскресне на сході. Два основних персонажі барельєфу півень символізує Сонце, що сходить, а олень – що заходить. [див. 8].

Підсумовуючи зазначимо, що образ князя Олега є досить цікавим з позиції мітології. Швидше він уособлює Бога близького до осіннє-зимового Сонця, що виступає в образі Оленя (Ольги). Аскольд і Дір мали б за сюжетом уособлювати темні сили. Тому їх побиває Олег, розчищаючи дорогу молодому Сонцю Ігорю.

Важливо, що ім'я Ігор дуже близьке до імені єгипетського Бога Гора, що відображався у вигляді сокола чи яструба. Нагадаємо, що з соколом (рарогом) пов'язують ім'я Рюрика, батька Ігоря.

Гор уособлював ранкове Сонце-дитину, світло, син Ісіди і Осириса. Він бореться зі своїм дядьком Сетом, що володів темрявою і демонами. Гор (Горос, Хорос) в іншому міті є сином Ра – Богом Сонця. Геродот порівнював Гора з Аполлоном. [див. 11, 464, 469].

В одному з мітологічних сюжетів Гор супроводжує човен свого батька, бога сонця Ра, що пливе Нілом, і вражає ворогів Ра на чолі з Сетом, що перетворилися в крокодилів і гіпопотамів, які уособлюють всіх чудовиськ. На рельєфах храму, супроводжуючих текст, Гор Бехдетський зображений стоячим на човні попереду Ра, в руках у нього гарпун, яким він вражає крокодила. У цьому міфі Гор виступає не тільки як син Ра, а й як сам Ра, зливаючись з ним в єдине божество Ра-Гарахуті (Гор-Ахуті, Гарахуті означає "Гор обох горизонтів" або "Гор з країни світла"). [див. 3]. Звертаємо увагу на малюнок з Радзивилівськго літопису (див. заставку на початку статті), де човни Олега на колесах оздоблені в носовій частині образом птаха.

Ім'я Горос може перегукуватися нашим Богом Місяця Хорсом, якого ще вважають потойбічним Сонцем (зимовим). Місяць, як відомо, може ототожнюватися з човном. В усякому разі ми здійснили спробу пояснити можливу появу малого Ігоря на човні, що прибув до Києва.

Плутанина в літописних датуваннях не дає можливості прив'язати події до календарної системи. Єдине зазначимо про свято Григора, що припадає на один із сонячних днів – 25 січня. Можна припустити, що це воно символізує маленьке Сонце, яке ще не виходить з двору. Григор може бути близьке до вогнища, яке "горить" в печі. Піч для нагрівання чи плавки металів називається горн чи горно, що походить від праслов'янського *gъr̥nъ "горіти", "жар". Вогонь виступає охоронцем домівки, саме так перекладають з грецької Григорій, що позначає охоронця "не сплю", "пильную", тобто страж. Горном (від нім. Horn – "ріг") називають духовий музичний інструмент, що відповідно використовувався для сповіщення і тому числі тривоги. Ім'я "Григор" багатоскладне, з нього могли вийти похідні імена, наприклад: Грицько, Ігор, Єгор. [7, 158]. Хай не дивує вас зимова пора року, бо мітологічний човен пливе небом.

Мітологічні паралелі постаті Олега та Ігоря дозволяють нам зробити висновок, що літописець скористався відомими сюжетами для підсилення життєпису князів.

Література:

1. Былины / Вступ. ст. В. Калугина. – М.: Терра – Книжный клуб, 1998. – 512 с.

 2. Велесова Книга / Упор., перек., ком. С.Д. Пашник. – Запоріжжя: РПК, 7528 (2020). – 192 с.

3. Гор. – https://gufo.me/dict/mythology_encyclopedia/ГОР.

4. Дьяконов І.М. Найдавніша література Близького Сходу // На ріках вавілонських: З найдавнішої літ. Шумеру, Вавілону, Палестини / Упоряд. М.Н. Москаленко. – К.: Дніпро, 1991. – С. 5-42.

5. Котляр Н.Ф. Древняя Русь и Киев в летописных преданиях и легендах. – К.: Наукова думка, 1986. – 160 с.

6. Літопис руський / Пер. з давньорус. Л.Є.Махновця. – К.: Дніпро, 1989. – 591 с.

7. Пашник С.Д. Руський Православний Календар. – Запоріжжя: РПК, 7528 (2020). – 180 с.

8. Пашник С.Д. Святилище біля села Буша. – https://svit.in.ua/sva/mi6.htm.

9. Радзивилівський літопис, або Кеніксберзький літопис (поч. ХІІІ ст.) [pdf]. – https://toloka.hurtom.com/viewtopic.php?t=46772.

10. Шевчук В.О. Мисленне дерево. – К.: ЦК ЛКСМУ "Молодь", 1989. – 360 с.

11. Щокін Г.В. Людство і віра. Всесвітня історія народів і релігій – К.: МАУП, 2005. – Т.ІІ – 640 с.