Традиційні обрядові вимоги до рубання лісу в українців

Стаття присвячена світоглядним уявленням українців про ліс, як один з локусів демонологічних персонажів. Розглянуто ритуальні аспекти поведінки людини в лісі (звичаї, повір’я, прикмети, заборони). Особлива увага приділена обрядово-звичаєвому аспекту рубання дерева в лісі, зокрема апотропеїчній магії.

 

У минулому в українців побутувала низка звичаїв, повір’їв та прикмет, яка регламентувала рубання лісу, в тому числі й заготівлю будівельного матеріалу, і зберігалася у фрагментарному вигляді ще донедавна – приблизно до початку ХХ ст. Обрядовий супровід цього, на перший погляд, суто утилітарного заняття не є випадковий, а радше закономірний. Дерево тривалий час відігравало надзвичайно важливу роль в традиційному господарстві українців, особливо мешканців лісових районів – Карпат, Полісся, Волині. Висока оцінка його господарсько-утилітарного значення міститься в одній волинській загадці, зафіксованій в другій половині ХІХ століття: “Весною веселить, літом холодить, в осені годує, а зимою гріє” (Відгадка: “Дерево”). Тому не випадково відомий етнолог К. Мошинський образно висловився, що слов’яни лісових районів, як і їхні північно-східні європейські сусіди, до недавніх часів жили в “дерев’яній епосі”. Водночас ліс, дерево також займали помітне місце у світоглядних уявленнях українського народу, що особливо яскраво простежується передовсім у традиційній духовній культурі бойків, лемків, гуцулів, поліщуків, інших жителів лісової смуги. У народній демонологічній традиції українців ліс виступає як локус різних демонологічних персонажів. Крім того в лісі виникають різного роду демонологічні ситуації. Проілюструємо цю тезу бодай кількома прикладами.

 

Згідно з гуцульською традицією “гірські ліси замешкують усякі духи і пламети; крім того в лісі береться часто блуд та чути вночи голос невидимого чоловіка або невидимої сокири”, “є такі місцї в лісі, шо чути як гойкає у ночи, але ид тому не мож сі обзивати, бо прийде ид чоловіку”. Зокрема, в лісі живе Чугайстер, який “сповняє страшну функцію – він є смертю для Нявок (жіночий демонологічний персонаж. – Р.С.), яких м’ясо служить йому за виключну. Крім того, “в лісах також жиють люди – Лісовики й Лісовки, або Пастушки до звіри. […] то є такі дикі люди и мают дику звір, як ми от маємо корови, коні, трусі, віўці, пси”. Також “в лісах” “сидять Осинаўці”: “Він – осина –має у скалах двері, лиш то ми не видимо”. До специфічно лісових жіночих демонологічних персонажів Гуцульщини належать бісиця і лісна. “Бісиця є далеко, там де мущини роблят в бутинах. Як она сяде на дерево, то там чорно або червено”, “вона бутинами і полонинами трафлєї си”. Не менш колоритною є лісна (лісиця): “Лісиця то є жінка що має груди, є делікатна, волосся довгі і видно вутробу, вона є без плечий, знаходит ся в лісах”; “лісна то така сила, що має власть над лісами, по лісіне можна самому ходити […]”, “в лісі не вольно було лєгати спати, бо того лісна возьме і буде за ним ходити”.

 

Подібні повір’я, де йдеться про перебування в лісах під деревами різних демонів, побутували й на Бойкіщині. Одне з них записав М. Зубрицький: “[…] Кубайі стинали на околі явір, а сусіди йім не радили, і оба погинули. […] Як стяте дерево падало, бігла сусідська свиня в другий бік, а єі забило. З під явора вибігла панія в жупані […]”. Ще один демонологічний персонаж – “язі” (“неприязні і злобні істоти”) також перебували в непрохідних лісах, де начебто мали свої двори. За повір’ями бойків в лісі до людини чіпляється блуд. Лемки також вірили, що “в лісах людину часом водить і губить”. Поліщуки дотримувалися заборони переступати в лісі через невисохлі (сирі) гілки, порозкидувані біля дерева. Адже якщо вони обламалися без допомоги вітру, то є справою рук чорта і така людина блудитиме, доки хтось не покаже дорогу.

За волинською традицією в лісі опівночі можна побачити чорта, зокрема в іпостасі пана чи рицаря. Ліс, як місцеперебування різних демонологічних персонажів, часто зустрічається в поліських оповідках. Зокрема, він нерідко виступає як локус русалок. Про це йдеться в одній із старовинних обрядових пісень:

 

 

Навіть декілька наведених вище прикладів з царини народної демонології українців засвідчують, що ліс уявлявся як територія, підвладна різним демонічним персонажам, які були небезпечними для людини. Аналогічні уявлення про небезпечність лісу як локусу нечистої сили характерні для всіх слов’янських народів, що очевидно засвідчує їх давнє (щонайменше спільнослов’янське) походження. А це так само означало, що поведінка людини в лісі підлягала ритуалізації, особливо під час рубання дерева. Ритульні норми поведінки в лісі краще збереглися, як вже мовилося вище, в лісових районах України. Навіть на Поліссі можна почути, що саме “лісові люди (тобто, жителі найвіддаленіших на північ України сіл, розташованих серед лісових нетрів.– Р. С.) більше знають про дерево, а ми – польовиє [знаємо значно менше]”.

 

Ліс/дерево фігурує в різноманітних народних прикметах. Зокрема в прогностиці смерті: “Як буря ломит старі ліси, то буде мир на старі люде, а єк молодник тре, то буде мир на молоді люде”. Крім того, ліс виступає в народній метеорології: “Як на нигоду, то ў лісі падут штоўби (сухе дерево)сами від себи, а як погода, то аби які вітри, то не упади”. “Перший грім, почутий над нерозвинутими лісами, віщує сухий рік; над розвинутими і зеленими – добрий і врожайний рік […]”. Також побутували прикмети, які, на переконання поліщуків, указували на щасливу і придатну для зведення житла деревину: “Коли йшов сніг, а під одним деревомв лісінема снігу, то це дерево рубали, щоб у хаті було тепло, його обов’язково клали в хату”. “Якщо зимою навколо дерева обтаяв сніг (а кругом його ше багато), то це дерево дуже тепле і щасливе для сем’ї". (Водночас місце, де росло дерево, уявлялося як небезпечне для забудовування. Ю. Тарнович писав: “Лемки дуже не люблять вирубувати дерев, що ростуть десь на тому місці, де має бути хата, бо це ворожить “нещастя”: або діти будуть хворіти, або худоба не буде каратися (не буде вестися) в новій оборі, або град і туча виб’є збіжжя”). “Зимою, на которуй хвоїнінима гинию, то тепла хата буде”.

Мешканці гуцульського села Прокурави вибирали дерево і час його рубки таким способом: узимку “після Нового року [в січні йшли в ліс і] капували смереку (при пні зарубували). Одну смереку – одного дня, другу – іншого [і т. д. впродовж двох тижнів]. Через місяць газда йшов дивитися: якщо зріз був чистий, то він того дня [тижня] (коли “капував”. – Р. С.) рубав увесь ліс. Якшо були там мурашки, павутиння, червяки – в цей день не рубали. [Ґазда] йшов наступного дня і дивився на дерево, каповане місяць назад в цей же день [тижня]”.

 

Відомі також певні правила поведінки в лісі, прив’язані до певних часових параметрів чи метеорологічних явищ. Наприклад, гуцули дотримувалися заборони навіть торкатися дерева (будь-якого – лісового, плодового) в так звану “чорну середу” (останню перед Великоднем. – Р.С.), оскільки, за повір’ям, воно неодмінно всохне. “Як є на ґрунті такі корчики, що непотрібні, то сі їх рубає у чорну середу, то сі не відновлєют. Як сі у инчий чьис рубає, то сі обновит, а та (середа) як їх почорнит, то уже ні”. Подібна ритуальна заборона стосувалася й свята Теплого Олеси: “У сесь день не вілно ити рубати дроў (у ліс), бо би сі порубаў”. На бойківсько-гуцульському пограниччі відома заборона йти до лісу в період між Різдвом і Новим роком (в селі Гуті саме з порушенням останньої пов’язували смерть односельця). А “в часі громів, ховаючись під дерево з за дощу, роблять ножем хрест у корі на дереві, котрий не зволить вже чортові приступити на те місце […]”.

Навіть у народних віруваннях про душу й загробне життя знайшлося місце для лісу: “Зеленці вірять, що душа по смерти чоловіка ходить сім літ “по ділам”, себ то мусить обійти всі місця, де чоловік побував за життя, всюди, “де ділав добре, ци зле”. Для того: “У нас як іде сі лісомкрузь чьигир (густий молодий ліс), то прокрімсує сі (прорубує ся сокирою) чьигир, аби сі чоловік не пообдирав – бо відтак як душьи буде ити по ґілам, то аби сі не обдирала дуже”. З іншого боку невідомого походження зарубки на дереві були в народних уявленнях небезпечні для людини: “Якщо в глибині лісу, де рідко хто ходить, трапиться побачити десь на дереві зарубку сокирою, що часто буває в руських околицях, то кажуть, що це злостивий тесля затяв на життя якогось свого недруга”.

 

Ліс диктував і деякі правила поведінки навіть на обійсті: “Навесні гріх на дворі прєсти, бо ліс буде клєсти. То як нима ще у лісі листа на дереві, то він буде казати: Абис така оґіта усе, як я типерь”. “Ото на дворі як обідають, або вечеряють, або роблять, кажуть, що не можна, поки дерево не розів’ється та поки просо не посіють: нездорово, говорять, буде". Тому й не дивно, що під час заготівлі деревини поведінка в лісі була ще більш ритуалізованішою. Так, якщо ліс рубали для зведення нової домівки, то господар в громадському лісі вибирав належну йому кількість дерев лише особисто. “Хто хоче ставити новий будинок, “ладить трам’я”; кождий громадянин просить війта і рьадних, щоби йому дарували ялички з громадського ліса […] і йде в ліс рубати по свому власному вибору; війт не шле нікого, щоби йому визначив дерево під вируб”. Адже вибір в лісі конкретних дерев для вирубу також був тісно пов’язаний з вищенаведеними уявленнями про нього як про локус різних демонологічних персонажів і демонологічних ситуцій*.

 

“Небезпечні” дерева зазвичай мали, відповідно до народних уявлень, певні розпізнавальні ознаки. Наприклад, лемки зараховували до них “рибу” і “вовка”, й називали такі дерева “позначеними від Бога”. В. Поль писав, що “горянин швидше б покинув рідне село, ніж збудував би хату з такого дерева”. Особливо урочистим був початок рубання в лісі дерева (безвідносно, чи йшлося про вируб його для зведення житла, чи в рамках лісорубного промислу), на що свого часу звернув увагу В. Шухевич: “[…] У перше дерево в бутинах рубає завідця три рази, причім падуть легіні на вколішки, моляться і говорять, кінчачи словами: “Єк Господь Бог допоміг нам в мирности зайти суда, так Господи Боже допоможи цесу роботу доробити і до дому зайти усему народові тай мині”.

До аналогічних дій вдавалися й лісоруби на Буковинській Гуцульщині: “майстер зранку приходив, три рази, вдаряв [сокирою] зрубане дерево, говорив молитву і аж тоді лісоруби починали роботу; доти – ніхто нічого не смів робити”. Про небезпеки, які чигали на лісорубів, яскраво описав у новелі “Заробок” Онуфрій Манчук. Дозволимо собі зацитувати невеликий фрагмент його твору: “[…] Довге смеречє падаєт на верьху одна коло другої, єк спєчі діти, а коло них из сокирами, єк різники з ножями, лупєт кору обгорені бутинарі. […] Коцкают великі бутинцкі сокири, играют кланцаті довгі пили, стогнут стружені груди, мигают прудко бужені колибєнов ватров жилаві руки […]. Гадки у голові, єк гайворони у осени плетутси. На ризах судний день і пекло. Ковбки співают, свишшют і плачют то тоненько, єк струна, то товсто, єк бугай. Усєкими голосами люцкими і нилюцкими. Оком ни змигнеш, як ковбок тобі з очей пропав, лиш зима тебе укрила, єк порох у літі. Оттут то пудно. Ни дай, Боже, єкої причьки, око запорошити, сльозу пустити – і пропавєс, сараку, ні за цапову душу, без попа и без трембіти. Ни булоби уже шо ховати, ні кому затрембітати”. Перше зрубане дерево було об’єктом пильної уваги лісорубів, адже по ньому гадали, чи “щасливо” йтиме вся подальша робота: “Тепер забирають ся легіні до роботи; аби робота йшла щасливо, мусить щасливий з поміж них її счінати; а щасливий той, що вже у бутинах робив, та якому дерево ішло рівно, гладко, не підскакуючи; той щасливий називає ся счінанник”.

По божу допомогу зверталися й бойки, починаючи рубати дерево. Вони молилися, примовляючи за звичаєм: “Господи Боже, благослови і поможи розпочати роботу”. Дещо з цих звичаїв живе досі в пам’яті мешканців Бойківського краю. “Як рубаєте [перше дерево], то кажете: “Господи Боже, помагай!” – то є перше слово. В нас були такі трафунки, шо пішов господар з жінкою рубати ліс. (А він був троха за москвофілів – комуністів, каже: “Шо там мені Бог допоможе?!”) І знаєте шо? Підрізали ялицю – стоїт як на тарелі: ні туди, ні сюди. І крутило-крутило на пеньку і – мах! – жінку вбило. Як жінку вбило, як ся буря *зірвала! То аж ялиці повиривало”. “Як начинают рубати? Мій тато як сокирою зарубував (чи грушу, чи дерево в лісі, чи шось), то взяв ту трісочку (першу. – Р. С.) і відверг від себе і каже: “Господи Боже, нич не знаю, най нич мені не шкодить!” Так з давна-давен говорили”. З дотриманням подібних “запобіжних” заходів рубали й плодові дерева: “Як рубали таке дерево – не лісове – грушу, яблонь (на межи або стару), то [брав перші] три тріски – і наліво відмітував, шоб нічо не шкодило”. Подекуди треба було навіть знати, з якого боку приступати рубати дерево. Про це повір’я згадує Л. Шевченко: “Нє пріходица в хату коса дєревіна – каже поліщук – що од сонца (на захід) пріклоніца; як до сонца то добре. У менє була така дєревіна – знахур познав, то я вукінув, бо нє таланіло на дєток”.

Поліщуки із села Щитинської Волі дотримувалися ритуального припису, що “дерево на хату треба різати протів сонця, як сонце йде – [то] не буде його їсти швед” (короїд. – Р. С.). Про невипадковість цієї вимоги, чи, радше, про наявність у ній ритуального компонета, свідчить інформація, виявлена в одному з поліських сіл на Сарненщині: “Як вітер повалить [дерево] – тоже, казали, не можна [його] брати в хату. Але смотра в яку сторону повалене: чи на восход, чи на заход, чи на північ…”.

Зазвичай перше зрубане дерево бойки і лемки використовували винятково для підвалин: їх клали “в підлоги, в спуд, щоб було з долу догори”. Подібного звичаю дотримувалися і поліщуки: “перше дерево різали для подрубов, перше різали дерева на підвалини, а послі – решту, на теє…”. Натомість буковинські гуцули “з першої зрубаної смереки хату не клали, її лишали (могла йти на дрова): шо має бути зле, то аби все на ту смереку йшло”.

Українці зважали й на певні “віщі” прикмети навіть під час рубки “мудрої” деревини. Зокрема, на Лемківщині заборонялося зводити “хижу” з дерева, яке зачепилося (“завісилося”) за сусіднє. “Не хвалили собі”його й бойки, вірячи, що такий будинок неминуче “буде горіти”. Один із респондентів відомого народознавця М. Зубрицького розповідав, що його “хижа через се, що перше дерево завісилося (на сусіднє. – Р. С.), аж за третього покоління, вистоявши 90 літ, згоріла”. Подібні прикмети і гадання відомі й іншим народам. Зокрема, комі-пермяки, починаючи рубати ліс на хату, дотримувалися звичаю “зарон”: якщо в перших трьох зрубаних дерев під час падіння не зламається верхівка – прийшла щаслива пора будуватися. У випадку, якщо хоча б одна верхівка зламається і впаде на дерево в напрямі до комля (пенька. – Р. С.), тоді необхідно відтермінувати будівництво і повторити “зарон” через рік.

 

Словаки у Високих Татрах дерево для будівнитва хати рубали на одному місці. Цікавий локальний звичай побутував у лемків південних схилів Карпат. З трісок першого зрубаного бука, призначеного для спорудження “хижі”, тут же на пні “будували хатинки для блощиць, бліх та інших комах, примовляючи: “Ту маєте хижу, жеби сьте до моєї хижи не пхали”. На Поліссі також відомі обрядодії, які відбувалися на пні першого зрубаного дерева. “Хату ставлять на чотирьох дубах – треба в лісі знайти чотири дуба правиї. На перший пень клали гроші, шоб велися в хазяйстві гроші”. “Як в лісі зрубают перше дерево на хату, то на пеньок ложат гроші, шоб були завжди в сем’ї гроші”. “На пеньок першого зрубаного дерева клали копійку, шоб щасливі були”. “Як перше дерево ріжуть, то на пеньок ложать кусочок хліба і сіль, шоб в хаті завжди були хліб-сіль”. “На пеньок першого зрубаного дерева ложать гроші – копійки біленькі. Першу деревину не можна різати так собі, бо послі родити там не буде…”. “[…] Хоть хліба кусочок, хоч шо-небудь такоє… на самій першій деревинці [лишали], коли на хату рубають (і як просто так начинають ліс різати). [Це робили для того,] коби щасливі були тії, шо ріжуть, шоб на них не впала деревина, чи шо…”. Подібна обрядова практика відома й сербам: з метою уникнення нещастя, яке неминуче мала спричинити рубка “буйного” (“сьєновитого” (sjen. – тінь, душа) дерева, вони на пеньку відрубували сокирою голову живій курці, а болгари, перш ніж зрубати дерево, запалювали біля нього свічку і просили пробачення. Очевидно подібною за суттю була і спокутувальна жертва за порубку дерев, яку приносили в Стародавньому Римі.

 

У цьому контексті великий інтерес становить демонологічна оповідка з Бойківщини, яка може бути ключем до пояснення описаних вище обрядовій: “Я раз пішов в ліс підлоги тесати на стайню. Треба було мені поставити [під стовбур зрубаного дерева] якісь піперечки, а я поставив [колоду] на пеньок – тесати. Я тесав-тесав, тесав-тесав і рр-ра-аз! – собі в ногу топором врубався! Метер ся лишив, дай я вже то дотешу! Я не встиг пару раз топором [вдарити]… другий раз ся врубав! – Всьо! Я тоди нагадався: пішов єм вдарив три рази топором (в причолок дерева – обухом) і так дотесав я то. Прийшов я додому, говору до свого вуйка: так і так ся стало, я йому показую… “ А шо ти зразу так не зробив? – каже. – Був випивший, та й не зробив. – В о н оти показало – каже. – Другий раз на пеньки не став, в о н о сидит на пеньках – має свою силу”. На пеньках – нечиста сила [сидить]. Вона си могла сісти на пеньку. Дехто [в це] не вірит, но то – до часу…”.

За локальним поліським повір’ям “першу деревину тільки сокирою обтісували, а решту – на пілорамі. То – подруба щиталася. Подруба – з дуба”. На Волинському Поліссі за допомогою деревини, зрубаної для підвалин хати, навіть гадали про місце для оселі: “Везли волами дубину; де віз поламався, чи перевернувся, там строїли [хату]; де впаде дерев’яка – там стройся”; бо “там буде добре жити”.

 

Певних звичаєвих приписів українці дотримувалися і при транспортуванні дерева, яке, переважно, вивозили за допомогою толоки. “Деревину з лісу везли додому відземком наперед”. “Везли дерево фірою з кіньми, особєнно грубшим кінцем – вперед; весь ліс, який везли, клали грубшим, старшим кінцем наперед: відземком – наперед, а вершком – назад”. “Деревину везли тільки комльом вперед”. Подібним способом транспортували будівельний ліс поляки. Згідно зі стародавнім звичаєм, святково вбраний батько молодої (мова йде про будівництво дому для нової сім’ї. – Р. С.) вдавався до родичів і приятелів з проханням про сусідську допомогу – толоку. При цьому боронь боже покласти на віз чи сани дерево верхівкою вперед – клали лише відземком, інакше мешканцям майбутньої хати було гарантоване нещастя. Толока завершувалася гостиною. Низка звичаїв, забобонів та повір’їв стосувалися вибору і заготівлі деревини спеціально для сволока – важливого конструктивного елемента української хати, який утримував увесь тягар присипаної піском або землею стелі. Поліщуки намагалися знайти сосну для сволока ( “батька”, “дідового пояса”, “солодкого бруса”, “медовіка” і т.д.) “не в полі, а в гущі старого лісу, найстаршу – щоб одна така була, щоб коло старих сем’я держалася”.

 

На Підгір’ї шукали для цього “співочу” сосну, щоб від удару по ній сокирою “йшов тонкий звук, як на скрипку”. Поліщуки деревину для сволока і крокв даху перед рубкою кропили свяченою водою і молилися, “щоб їх в хаті не здув вітер”. А на Покутті господар вивозив зрубану деревину, призначену для виготовлення сволока, на пасовище і запрошував священика її посвятити.

Підсумовуючи розглянутий фактографічний матеріал можна зробити наступні висновки: Ліс / дерево в традиційних світоглядних уявленнях українців виступає як локус низки демонологічних персонажів (русалки, чугайстра, бісиці, лісної, язі та ін.) та демонологічних ситуацій (блуду) і має загальнослов’янське походження. Поведінка людини в лісі з огляду на різні небезпеки демонологічного походження була строго ритуалізованою. Найбільшою мірою це проявлялося через різні заборони й повір’я під час вирубування дерев. Походження розглянутих уявлень слід шукати в дохристиянських віруваннях українців та їхніх предків – ранніх слов’ян. Адже в стародавніх слов’ян “деревопоклонництво” було поширеним явищем. Об’єктом поклоніння виступали як окремі “древеса”, так і “рощенія”. У багатьох реґіонах Слов’янщини, подібні “заповідні гаї” були об’єктом пошанування та різних заборон (рубати, ламати, збирати хмиз тощо) ще навіть у ХІХ– напочатку ХХ століття. В науковій літературі неодноразово робилися спроби пояснити звичаї, повір’я та обряди, пов’язані з деревом, враховуючи певні первісні ідеї. Серед них на особливу увагу заслуговує думка про зв’язок дерева з пошануванням померлих і, зокрема, культом предків, що може послужити ключем до розв’язання зазначеної проблеми.