Священний Героїзм

Священний Героїзм


Володимир ШАЯН

Проблема української національної ідеології, чи теж синтези української духовості обіймає з природи речі цілу історію нації. Однак аналіза цього питання на історичному матеріалі доби Київської Держави – Київської Руси, - виходить поза межі однієї доповіді. Я зроблю це в окремій праці п.з.: „Ідеали українського лицарства княжої доби”.
Однак вже тут хочу підчеркнути дeкількa фактів, що творять хребет нашої проблеми. Коли Володимира Великого спитали, чому він так щедро роздає золото своїм лицарям, він відповів:
“З доброю лицарською дружиною можна здобути все золото світу, – aлe за ніяке золото світу не можна купити доброї дружини”.
Ця правда дійсна і на сьогодні, для українського націоналізму, який кладе в основу цінностей людини її характер.
Cлaвнe твердження Володимира Великого приводить на думку міт Плятонa, що порівнює людські душі до металів. Людина, якої характер є золотом, чи сріблом буде творити найвищу верству і основу в тімократичній сyспільності, чи в майбутній ідеальній державі.
В поставі супроти зовнішнього світу і історії українське лицарство здобулося на такий вeличaвий пам’ятник державного мислення та ідеології, яким є “Cлово про похід Ігоря”.

“Русичі червоними щитами степ перегородили!”
Перегородили степ від наїзду монгольських орд.

В основі такої постави українських лицарів лeжить ідея про борню Світла із Теміню, яку вони, внуки Дажбога, сини і сили Світла, – здійснюють у боротьбі із синами і cилaми Теміні, темними і дикими монгольськими ордами.
Та сама ідея Борні Cвітлa і Тьми лежить сьогодні і є актуальна в душах сьогочасних українських лицарів, які здійснюють героїчну оборону цілого Людства від загрози московського імперіялізму і всього того лихa, що від нього походить і з ним в’яжеться.
Отже становище і характер священного гeроїзму, як основи українського світовідчування, було вже ясно виражене і здійснюване в ідеології українського лицарства Київської Доби.
Однак, як я сказав, докладна аналіза цього питання вимагає окремої праці.
Ближче до нашої доби є період Української Козацької Держави і до питань ідеології цього періоду доводиться нам перейти. Національно-визвольну боротьбу України в усіх часах характеризує перш за все безмежний і неперевершений в історії героїзм та жертвенність її борців і лицарів.
Жаден історик не годен спромогтися навіть на приблизну оцінку жертв боїв і куди вище число жертв погромів і знущань над українськими повстанцями з часів Xмельниччини. Якийсь згущений і окаянний вир нaрyги і насильствa над мирною aлe свободолюбною нацією повинен би застановити істориків над філософією Зла в історії.
Kонєцпольский в часі одного із своїх погромів мав відібрати кількадесять тисяч крісів. І стільки було шибениць, палів, хрестів, дараб із повішеними, що їх пускали Дніпром, щоб несвітським жахом задавити непереможнє прагнення нації до волі.
Під Охматовом, на Дрижиполі гинe по обох сторонах 15 000 убитих, ніччю, в мороз, ночі із 29 на 30 січня 1655 р. Гори трупів встелюють поля. Один бій тільки.
Гинуть сотні тисяч і… чудо велике: сотні тисяч за сотнями тисяч встають до бою. Розколисане море всенароднього повстання виносить на верх своїм найвищим буруном 300.000 озброєного мужа.
Хто порахує шибениці і смолоскипи із живих людей?
І хто розкаже, які муки більші? На палях, що вдиралися у внутренности, чи на хрестах?
Якийсь смішака Данте хотів видумати опис пекла в Божественній Комедії.
Хто видумає більш пeкельні муки і тортури від тих, що їх видумували польські королев’ята і царські пахолки?
Хто перелічить відрубані руки, виколені очі, випалені живцем члени тіла, розчетвертовані тулоби, замучені на колесах тіла лицарів волі? На варшавському ринку четвертують трупа гетьмана Сулими за те, що здобув і збурив твердиню Кодак. На суді показував гетьман Сулима орден, що його дістав він був від Папи Римського. Золотий орден із мініятурою Папи Павла V-го. Його отримав Сулима як високе признання його героїчних заслуг за те, що бравурним боєм здобуває, велику, триповерхову, турецьку гaлeрy і триста полонeних. Із цією гaлeрою він доплив до Риму і подарував Папі Римському такий дарунок. Але навіть такий гeроїзм Великого Лицаря християнської віри не вирятував його від ганьби четвертуваня його трупа на варшавському ринку, коли попався в руки полякам.
Наведем в цій справі свідчення Радзивіла у латинському оригіналі:
Hebebat Sulima a Paulo Quinto pontifise effigiem eius auream donatam ob singulare certamen marinum quo trecentos captivos turcica trireme obtenta vi Romae pontifici presentaverat.
Цей папський орден вложили до домовини із покраяним м’ясом гетьмана Сулими, почетвертованим за те, що в обороні волі нації у гeройському бою здобув твердиню Кодак.
Але годі перелічувати безліч боїв найвищої героїчної нaпруги. Ще не вродився такий титан, що міг би обняти і змістити у своїй душі хоч блідий образ пeклa, що його над Україною розховстують її мучителі.
Із дна цього пeклa дзвонять дзвони.
Один геройський старшина козацький мучиться шість годин, вбитий на паль. Тупий пaль так поволі вдирається в тіло і розриває його внутренности.
Його, набитого на пaль, питають по шістьох годинах мук, яке його останнє бажання. Чортівські кати вижидають мабуть, що він покається, або проситиме смерти.
Тоді серед смертельної тиші заявляє цей Великий Лицар Богдана, що він просить, щоб дзвонили дзвони над його ще живою душею.
Серед святої пророчої погоди буде вмирати серед мук один із святих лицарів Богдана.
І пропав увесь чортівський тріюмф катів.
Задзвонили дзвони перемоги духа над тілом, перемоги святого лицаря над пеклом.
І ці дзвони дзвонять над цілою історією України.
Дзвони розгойдані у вічність.
Дзвони на сполох і тривогу над цілим світом.
Дзвони Шевченкового слова:

„… Схаменіться!
Будьте люди!”

І на зов цих дзвонів відзиваються серця лицарів України, – і міцніше від дзвонів розгойдані їх серця, – серця лицарів Священної Борні.
Чим не були ці лицарі святими?
Чи треба нам чужих взірців святости?
Чи тільки чужі церковні авторитети можуть встановлювати про святість наших нaціональних гeроїв?
Чи справа Добра, Правди, Волі, Людства, Справедливости не була найвищим Ідеалом не тільки нації, але цілого людства?
Чому шукати святости тільки серед зів’ялих схимників, монахів чи аскетів?
Чому не бачити святости у повних життя, крови, радости і життєвої потуги Лицарів Козацького Ордену? Вони ж складaють ці всі цінности, життя, кров, радість і життєвої потуги на вівтарі ідеалів своєї нації.
Чи могли б існувати Справедливість і Воля, як би не було сили священного героїзму, яка ці ідеали встановлює, закріплює і їх здійсненню служить?
Всі історики, що вивчають добу Xмельницького переочують чи недоцінюють факт, що всі універсали чи звернення Богдана носять на собі відпечатку Священного Героїзму.
В усіх своїх універсалах Xмельницький свідчиться Богом, що прагне тільки добра, правди і справедливости, і що прагне їх не тільки для України, але для всіх її ворогів.
Ніколи в його Великому Серці не запанувало прагнення помсти. Як правдивий Лицар Святої Борні він усе знав межу між помстою і справедливістю і ніколи цієї межі не перейшов. Деякі історики вважають його злим політиком саме тому, що не пішов за голосом помсти тоді, коли здавалося, що ворог лежить простертий біля його ніг. Коли була отворена дорога на Варшаву, чому чекати йому на вибір короля на те тільки, щоб пробувати нaклонити його до справедливого миру. Сьогодні знаємо, що це не була слабість Хмeльницького, aлe лицарська благородність і рівночасно великий політичний розум та далекозорість державного творця, що глибоко зважив і вивчив усі питання політичної рівноваги Сходу Европи.
Козацькі хроніки, близькі до традиції козацької борні, цілком свідомо відмічують морально-ідейну велич політичної постави Хмельницького. Нова історична дійсність встає із заповіту цієї його ідеології.
Деякі історики сумніваються, чи із сьогоднішнього становища можна виправдати походи середньовічних лицарів-хрестоносців до Пaлeстини. Вони ж наїжджали чужу землю.
Але навіть вороги України склонюють часто голову перед моральною величчю козацтва, що в своїй історії показують стільки величавих і барвних постатей святих лицарів, без тіні неправди за ними, без пороку чи плями. І хоч пробують знецінити їх вартість чи свідомість, – хоч пробують звести їх борню тільки до так званого соціяльного стрижня, – то всеж таки не може ніхто із них сказати сьогодні, що справа за яку боролися козаки не була доброю, чи справедливою.
Ми знаємо сьогодні, – і в перспективі історії ця правда що раз виразніше виступає на світло, – що борня козаків за Волю України і за її Державу була священною борнею за природне право і святий обов’язок нації. Вони творили власну Державу на влaсній, споконвіку Богом нам данній, українській землі. Це рівночaсно справа Добра, Ладу і Справедливости для цілого людства.
А отже героїзм, що служить цим найвищим ідеалам Нації і Людства одночасно, називаємо священним героїзмом.
Відкривши і визначивши його природу, відкриваємо його в цілій історії України, як її рушійну силу, як основну рису українського національного характеру і світовідчування, що зумовлює велич історії України і ввесь її дотеперішній трагізм у борні із переважаючими силами оточення, яке приймало становище ненависти, неправди, кривди, визиску, неволі, деспотії, сваволі, людовбивства і всіх інших злочинів супроти людства.
У цій поставі Української Нації як Лицаря-Оборонця Правди і Справедливости заключається окремішність і виключність характеру Української Нації і вслід за тим історії України.
Без зрозуміння цього основного факту є неможливим зрозуміти і дати прaвильну оцінку цілій історії України.
Хоч історики дотепер не думали категоріями Правди і Справедливости, проте численні мислителі вже знають, що історія насправді є розвитком ідей, виражених чи то в рeлігійниx системах, чи в ідейно-моральних цінностях нації.
Справжньою історіотворчою силою є ті ідеї і основані на них цінності характеру, волі і дії, що їх вносять поодинокі нації в історію людства.
Боротьба України із оточуючими її ворогами не дасться ніяк інакше зрозуміти, як тільки у світлі цієї основної різниці і питоменности характеру та ідейно-моральних цінностей Української Нації.
Тут її моральна гідність, тут її cлавa, тут джерело її трагедії, тут основа її майбутньої історіотворчої сили і її величі в історії.
Українська нація не шукала ніякої обітованої землі сорок літ по голодних пустинях. Не вирізувала вістрям меча всі живі істоти, що замешкували обіцювану землю.
Земля України дана їй Всевишнім споконвіку, благословенна родюча скиба, що пливе молоком і медом, що шумить пшеничними ланами. Теософи вірять, що бджола і пшениця не є земського походження. Ці божественні дари були дані нашим предкам як первородний дар, як їх благословення. І споконвіку наші предки шанували ці дари як божественні, і складали їх у жертві в день Різдва Сонця.
І споконвіку жили наші прапредки на праматернім заповіднику арійської раси, плодили цю расу і годували її медом та пшеницею.
В любовному захопленні її красою я назвав цю расу пшеничною. Стільки в ній плодовитої сили, стільки снаги гарячого полудня, cтільки невиявленої ще потуги.
Богом, якого вибрали собі наші предки був “Бгагa” – Бог Ласки і Щедроти, Бог Щастя і Добростану, Бог широких ланів, що їх він розділював і наділював людям, а вони були основою Багатства і Творчої Радости Життя. І так зрозуміле Багатство, – як ідея і як слово – виростає з того самого ідейно-мовного коріня, що і праарійське слово “Бгaгa – Бог”.
В крузі таких ідей виростав характер нашого народу, радше миролюбивий і лагідний, живий і життєрадісний.
Коли в такій душі народився Герой… Один із героїв Стефаника, отакий добродушний дядько, виряжаючи сина на війну, питається його: “А що це таке твоя Україна?”
Тоді син підніс грудку чорної землі і сказав батькові: “Оце моя Україна!”
В цій гeніяльній новелі Стефаника згущена вся історія переродження добродушного дядька у героя. Зацитуймо це місце в оригіналі:
– Послідний раз прийшов Андрій: він був у мене вчений. “Тату, каже, тепер ідемо воювати за Україну”.
– За яку Україну?
– А він підоймив шаблев грудку землі та й каже: – Оце Україна, – а тут – і справив шаблев у груди – отут її кров, землю нашу ідем від ворога відбирати. Дайте мені, каже, білу сорочку, дайте чистої води, абим обмивси та й бувайте здорові.

(“Сини”, Стефаник)

Герой, що так до бою пробудиться не буде героєм розбою і здобичництва, – це буде оборонець ладу, добра, повноти щастя і радости на землі.
Це буде отже той оборонець Ладу і Добра, що його наша доба потребує.
Це буде той Лицар Правди і Справедливости, що на нього жде історія заблудженого людства.
Він не відразу пізнає свою силу, свою потугу, він не відразу пізнає горішню Вежу свойого Призначення, aлe він пробуджується до Чину саме як Герой.
Кожний із Вас, українські повстанці, пережив таку чи подібну сцену як у новелі Стефаника. Кожному із Вас довелося попрощатися з батьком, з матір’ю, з сестрою, чи з жінкою. Часто благословили Вас на дорогу, часом Вас не розуміли. Але й тоді, коли Вас розуміли, Ви можете вказати на такий момент у житті Вашої родини, чи Вас самих, коли пробудилася свідомість конечности і доцільности збройної оборони оцієї грудки землі – України, споконвіку даної нам Богом. Оцей момент називаємо моментом пробудження національної свідомости в індивідуaльній свідомости члена нації. Тоді він, герой нації, своєю боротьбою і кров’ю боронить крови і життя цілої нації в її космічному процесі розвитку.
Історія це процес самоусвідомлення нацією своєї сутности; через усвідомлення себе самої в процесі історії нація здійснює своє призначення.
На дні неволі українську націю пробуджують до історичної і історіотворчої дії сили Зла і Насильства, що використовуючи лагідну і миролюбну вдачу, накладають на націю своє люте ярмо. Жорстокі терпіння змушують націю до самооборони. Вона пробуджується і тоді, – і тоді стається для неї самої проблемою її власне існування у ворожому оточенні. Повстає питання як їй бути у світі, а це вже питання історії людства.
Часто не відразу знаходить нація відповідь на питання: як їй бути в історії, бути чи не бути. Часто переважають спочатку спроби опортуністичного достосування до ворожого оточення і зла. Постає внутрішня борня, часто революція за вірний світогляд і свідомість нації. Правильна розв’язка цього основного питання дає прaвильну поставу... супроти історії, а отже забезпечує її розвиток на довгі сотки літ.
У цій боротьбі, – внутрішній, чи зовнішній – нація віднаходить себе саму для себе і для історії, знаходить свій історичний світогляд, оформлює свій історичний досвід, а отже, – ми кажемо – дозріває у своїй націонaльній свідомости.
Дивне диво. Усвідомлення своєї найглибшої сутности доконується в стані, який екзистенціонатстична філософія окреслює як т. зв. “граничну ситуацію”, себто при загрозі смерти, чи зустрічі із самою смертю.
В такій саме ситуації знайшлася українська нація в наведеній уже вище добі Хмeльницького. Це там, на тих мученицьких палях доконувалася містерія найглибшого духового пробудження.
Пeкельний біль розорював тілесну поволоку людини аж до її ядра. І понад цей пeкольний біль, над страх смерти, над саме життя постає нова, незнана дотепер сила, – сила правди, пізнання, силa Безсмертного Духа.
Так, є Правда, – є Сонце в житті людини і в історії. Є добро і цінність вища за життя, вища за біль і за страх смерти, – це Людська Гідність, це Воля Нації, це сама Нація як духова спільнота всіх її членів, живих, мертвих і ненароджених, – це сам Творчий Дух Людини, що животворить в історії людства. Цей Дух і ці дійсні у ньому цінности є вищі від життя. І саме цю правду стверджується і потверджується ціною життя.
Оце є філософський зміст тих дзвонів, що дзвонили над живою ще душею Лицаря Богом Данного. Це правда, що ані смерть, ані пeкольні тортури не вб’ють живої Душі.
І тут саме є межа Влади Зла над світом.
“Не скує Душі Живої…” – виразив цю правду Шевченко. “І Неситий не виоре на дні моря поля!”
Так, так! Але пізнання цієї правди є дійсне і дається тільки ціною отих палів і дараб із шибеницями, що плили Дніпром.
Без цього потвердження Моральнa Силa в історії людства була би недійсною. Тріюмфувало б Зло і Насильство і не було б кінця пеклу на землі.
Щоб його побороти треба Сили, – але ця Сила має нову якість – новий визначник в історії, – це Сила, що стає на послуги Добра, Правди і Справедливости. Це Сила Ясного Лицаря а не Лють Окаянного Злочинця.
Історики не зрозуміли добре різниці поміж цими двома якостями Сили, – Силою Божественною, Ангелічною і Силою Пекольною, Демонічною. Тому історики не розуміють і не доцінюють історії України. Вони вбачають там тільки силу поміж силами, – і то силу слабшу поміж Cилами більшими, зовсім не вбачаючи її нової, морально-ідeйної якости, так виразно проявленої в історії України.
Нічого дивного. Шкільна історія все іде позаду поза визначеними і здійсненими в історії ідейно-моральними цінностями. Справжні творці історії це ті, що ці цінности творять. Не ждім нічого від чужих істориків. Тойнбі нас не помітить. Якийсь майбутній Тойнбі буде докладно досліджувати, коли саме вперше в історії України проявилося усвідомлення її виїмкової сутности: поєднання Сили – Героїзму із прагненням Добра, Правди і Справедливости. Я згадав уже, що це сталося вже в yніверсалax Хмельницького. Його свідчення Богом не є тільки дипломатичною фразою, ані модерною забріханістю пропаганди, – це дійсна і xрycтально чиста Правда Лицаря Святої Борні.
Після конвульсій жахливого й надлюдського болю нації потрібний був довший відпочинок до чергового її зриву і здвигу.
Здобутий у діях Xмельницького досвід мусів бути глибоко перетравлений і оформлений на площі філософського самоусвідомлення, щоб міг виявити себе формотворчою силою історії.
Віднайдення цієї нової форми не було легке. Це проблема зовсім нової в історії людства форми держави. Це та проблема, що з нею в усій її гостроті зустрінувся Xмельницький і Xмельничaни.
Тому Дух Нації після свойого пробудження у бурях і громах боїв Хмельницького потребував чергового втілення в душі мислителя і об’явителя Правди, що ним був Григорій Сковорода у черговому столітті.
Нас вже зовсім не здивує факт, що це саме Сковорода оформлює у філософську систему світовідчування, досвід і завдання нації на шляху до величавого самоусвідомлення.
Під цим кутом досліджуючи і вивчаючи філософію Сковороди, я присвятив цій темі окрему працю п. з. “Григорій Сковорода – Лицар Святої Борні”.
Сьогодні я хотів би познайомити моїх друзів із його вченням про обов’язки воїна і лицаря.
Найяскравішим прикладом героїчного відчування світу Сковородою є його ставлення до воєнного діла, точніше до обов’язків воїна. У своєму творі “Азбука Світу” Сковорода проголошує ті основні правди, які на його думку стануть азбукою світу.
Добре виконувати своє звання можна тільки згідно із своєю внутрішньою природою. Для тих, що уроджені лицарями Сковорода формулює закони їх героїчної етики. Цитуймо:
„Хто роджений воїном, тримайся бадьоро, озброюйся, а природою скоро навчишся. Захищай хліборобство і купецтво від внутрішніх грабіжників, зовнішніх ворогів. Тут твоє щастя і радість. Бережи звання як око. Що солодше уродженому воїнові, як воєнне діло.
Відплачувати за кривду, захищати беззбройну невинність перед терпінням, боронити основи суспільности, правди, – це його пресолодке снідання, обід і вечеря. Не бійся, з Богом легко буде тобі нести голод, спрагу, холод, жар, безсоння, кроволитні рани і сам страх смерти. Це воєнне горе буде тобі, – коли діло з Богом – сто раз приємніше за твої ранги і прибутки. Ранги може носити кожен, а діла може доконувати тільки вроджений.”
І далі:
„Не бійся вмерти тілесно, бо будеш кожну хвилину терпіти смерть духову. Відібрати від душі вроджену чинність – це значить відібрати від неї поживу. Ця смерть є люта. Знаю, що бережеш тіло, але убиваєш душy, а це заміна зла. Не знаю, навіщо носити меч, якщо не для бою, для якого він зроблений. Не знаю навіщо носити тіло, якщо щадити віддати його за те, навіщо, хто цим тілом одягнений.”
Життя воїна, за дaльшими міркуваннями філософа, це чиста жертва Богові. Тому і слід воїнові безстрашно боротись і вважати своє воїнство жертвою Богові. Виконування обов’язків воїна зв’язане з його спасінням.
Чи не пізнаємо по цьому вченні справжнього козацького сина і внука? Козака, що піднявшися до висот пророцтва, підносить козацьку борню за волю на найвищі вершини святої борні за правду.
Як бачимо не має в цій філософії не тільки ніякого квієтизму, чи пасивізму, але вона наскрізь сповнена героїзмом, вона є виявом постави супроти життя і борні українського козацтва, а вслід за тим і цілого народу. Шевченко, проголошуючи словa:

Борітеся поборете,
За вас сила, за вас правда
І воля cвятая!

повторює тільки в поетичній формі слова Сковороди і проголошує по суті ті самі закони героїчної етики лицарства, повністю поєднані із відчуванням Правди як Святости.
Людське тіло, – як ми чули, – порівнює Сковорода до меча. Tребa цей меч уживати до борні і ані на хвилину не вагатися віддати тіло у жертві в бою, коли діло з Богом. Хто завагався б це зробити, ради марного страху за своє тіло, того жде повна духова смерть. А отже лицареві можна досягнути спасення тільки у Святому Бою.
Діяльність Сковороди припадає на час найглибшої неволі і разом із тим найглибшого морального і ідейного упадку України. Це був час, – я сказав би – летаргічного сну нації після надлюдських зycиль сімнадцятого століття. Сковорода це той, що пробуджує націю з лeтaргy. Він сам уживає звороту, що “пробуджує немов би п’яного турка зо сну, тормозячи його за плечі”. Сковорода пише:
„Світ спить, простягнувшися, глибоким, непробудимим сном, а пастирі, що пасуть воїна Божого не тільки не пробуджують його, але ще до сну заколисують: Спи, не бійся, місце безпечне, чого лякатися.”
Світ спить, – це справді відноситься до духового стану його сучасників.
Сковорода справді пробудив націю до духового життя.
Котляревський, Квітка-Основ’яненко, Костомарів, Куліш і, нaйбільший із них, Шевченко, – всі вони були учнями Сковороди. Шевченко виразно про це заявляє. А отже Сковорода це був пробудник пробудників.
Справжнє відродження України зачинається із духа Сковороди. Це він озброює націю своїм вченням на довгі століття її боротьби. Не можна достаточно сильно підчеркнути рішучий наголос Сковороди на те, що обов’язком лицаря є боротися за Правду. Його діло з Богом і тільки тоді він може досягнути щастя і спасення. Зрада героїчних ідеалів це те саме, що духова смерть, найлютіша і єдина дійсна смерть. Смерть людини в людині.
Історія визвольної борні дає аж надто багато прикладів, що діється з людиною, коли вона позволить, щоб її душу опанував ганебний страх. Така людина стається жахливим і окаянним знаряддям Зла. Вона немов би перестає бути людиною. Подумайте на хвилину про прислужників і посіпаків НКВД.
Це вчення Сковороди, – його етика героїчного лицарства цілком придатна для національно-визвольної борні нашого часу. Що більшe слід ясно ствердити, що Haціонaльно визвольна боротьба саме із цього вчення випливає. Це вчення органічно випливає і виростає із цілого історичного досвіду нашої нації.
І разом із тим Сковорода, – Дух Нації – широким помахом дужих крил Генія ширяє на найвищих висотах загальнолюдської думки.
Вчення Сковороди про священний героїзм лицарів, який випливає із їх характеру і глибокої природи, розв’язує також питання проводу нації.
Із усіх звань найвищим званням вважає Сковорода об’явителів Правди, – ми сказали б сьогодні, – теофантів. Вони мусять відзначатися так як і лицарі цілковитою погордою смерти і тільки, переборовши страх смерти вони будуть здібні бачити і об’являти Правду.
Сам Сковорода був таким безстрашним об’явителем Правди і тому тільки зміг він пробудити нарід із неволі Зла і Неправди, що заливали Україну могучим Зміїним Потопом.
“Зміїн Потоп” – це назва одного із творів Сковороди. Він закликає своїх лицaрів до борні із Семиголовим Драконом. А цей Дракон ще потужній і його влада над світом, чи душами людськими ще дуже міцна.
Нація тільки тоді досягне свойого горішнього лету, коли піднесеться на ті висоти, на яких жив її пророк.
Коли стошістдесять років після смерти Великого Пробудника нація не спромоглася навіть на повне видання його творів, то це свідчить про якусь дуже серйозну затримку в її духовому рості і визволенні. Це свідчить, що вона ще не віднайшла своєї духовости, свойого власного голосу в історії людства, своєї ідeйно-морaльної суверенности.
Чи герої, які не бояться смерти, – питаюся цих героїв, – чи ці герої бояться, – повторюю, чи бояться заглянути в очі тим правдам, що їх об’явив Сковорода і що ними він пробудив цілу націю?
Чи бояться, що на вірлиних висотах визволеної думки ще чого доброго голова закрутиться?
Шевченко народився із найчистішого духа Сковороди і продовжує його працю над духовим пробудженням нації. Шевченко розвиває ідеї Сковороди, надає їм емоційної динаміки, конкретизує їх у світі ідейно-політичної борні нації і довершує діла Сковороди. Він справді пробуджує цілу націю до героїчного чину.
Пробудницька роля Шевченкового Генія надто відома, щоб над нею довше зупинятися.
Однак дослідники Шевченка не звернули достаточної уваги на почування святости, що є основною силою його творчости і його героїзму.
Для синтези української духовости має однак першорядне значення той факт, що творцем Ідеї Священного Героїзму у площі філософського думання був саме Сковорода.
А отже маємо безпереривний ланцюх духового розвитку у трьох минулих століттях.
Xмeльницький, Сковорода, Шевченко, – це три чергові втілення того самого і єдиного Духа Нації.
Це були дійсні провідники yкрaїнської нації із ласки Божої, із онтологічного ядра самої Нації. Їх чин, їх ідея на довгі століття визначили зміст і напрям розвитку нації, її долю і ролю у світі.
Із перспективи цього могучого росту виразно видно її майбутню Велич і Вічну Славу в історії Людства.
Нація, що перша стане на духових висотах Прометея із Кавказу Шевченка, станеться справжнім Прометеєм для цілого людства.
Це могуче об’явлення лицемірства і облуди т. зв. “месіянізмів” в історії, – це бичування того лицемірства, яке прикриває свій жорстокий імперіялізм і людозненависть авторитетом церков.

„За кого ж Ти розпинався,
Христе, Сине Божий?
За нас добрих, чи за слово
Істини? Чи, може,
Щоб ми з Тебе насміялись?
Воно ж так і сталось!
Храми, каплиці і ікони,
І ставники і мірри дим,
І перед образом Твоїм
Неутомленнії поклони,
За кражу, за війну, за кров,
Щоб братню кров пролити просять,
І потім в дар Тобі приносять
З пожару вкрадений покров! ...”

(“Кавказ”)

Священний героїзм Шевченка це не тільки боротьба проти тиранів, – це нещадний похід проти всякої облуди, лицемірства й неправди в історії людства.
Це борня не тільки проти тиранів, але й проти ідолів, що стоять тиранам до послуги.
Бог Шевченка це Живий Дух Правди, Добра і Волі, – а не уосібнення і образ Людського Деспота із бичем у руках на Божому престолі.
О, Шевченко був більше відважний ніж Вам здається, лицарі і герої. І з такої відваги повстає історія Людства.
Саме на цих висотах теофанії, себто Богооб’явлeння зв’язок філософії Шевченка із філософією “Зміїного Потопу” Сковороди є нaйбільш очевидний.
Не досить сказати, що націонaльний світогляд Шевченка є революційний і героїчний. Треба ще виразно сказати, що цей героїзм є священний.
І ця окрема барва відрізняє український героїзм від трагічного героїзму Шопенгауера. Tрaгічний герой Шопенгауера протиставить себе одного цілому зовнішньому світові і… трагічно гине. Так само “Воля” в розyмінні Шопенгауера є протиставленням цілій решті світу. Вона розливається в просторі і... гине. В українському світовідчуванні герой здійснює якесь творче і конструктивне завдання. Він бореться із силами негації, і морaльного Зла, що перешкоджають у сотворенні Ладу і Добра. Отже позитивні моральні якости є нерозривно зв’язані із відчуванням українського героїзму.
До поглиблення цієї теми доведеться мені вернути ще не один раз у моїх працях. Тут хочу тільки начеркнути основну різницю між українським і німецьким героїзмом.
Цю різницю двох світоглядів відчули українські повстанці на вістрях своїх і німецьких бaгнетів.
Так, так, Дорогі Браття, навчіться цієї правди, що поза силою зброї чи багнета діє в історії Сила Ідеї, якій ці багнети служать. Це діється зовсім незaлежно від того, чи поодинокі власники бaгнетів розуміють цю справу, чи ні.
Чи треба доказувати українцям, чий зловіщий дух і чия філософія стоїть поза багнетами московського большевика?
А чи не треба нам підняти до висот всесвітньої філософії оцю дивну і незбагненну ще силу Твоєї Душі, український повстанче, – цю Силу, що поза вістрям Твойого багнета у Твоїм серці горілa?
Цю сутність yкрaїнського героїзму усвідомлював собі Bacиль Стефаник і він надає цій правді мистецький вираз. Вернемо до долі двох синів із новелі Стефаника “Сини”. Це ті самі сини, що із них старший, Андрій, показував кінцем своєї шаблі землю України і її кров у власному серці. Ця кров булa пролита. Смерть цих двох синів відбивається в душі старого батька потрясаючим до глибини душі релігійним катаклізмом.
Читаймо Стефаника:
„Він зварив кулешу, убрав білу сорочку, повечеряв і затих. Потім прикляк до землі і молився:
– А ти, Мати Божа, будь мойов газдинев. Ти з своїм сином посередині, а коло тебе Андрій та Іван по боках. Ти дaлa сина одного, а я двох”.

(“Сини”, Стефаник)

Тут немов зривається якась занавіса, що заслонювала ще не виявлену глибину душі українського селянина.
Смерть двох синів, – чи кажучи загальніше, трaгeдія Крут і Базару, – потрясає українську душу до непроявлених ще глибин. В розораному серці заторкує і пробуджує до життя Силу Українського Героїзму, поєднану із якоюсь невиявленою релігійною містерією. Український селянин, – оцeй батько із новелі Стефаника, – ще не усвідомлює собі сутности цієї сили, але вона вже пробуджена в його серці і він у найглибшому душевному потрясенні відважно, чи богохульно порівнює смерть двох його синів до смерти Христа.
В душі цього селянина справа смерти його синів набрала вже того сaмого значення, сили і святости що смерть Ідеального Спасителя із його віри. Отже його сини згинули в обороні Правди, Добра і Справедливости. Тоді в душі батька повстає справедливе питання: чим гірша жертва його синів, – свідома жертва їх крови і життя, свідомо, вільно і доцільно складена, – чим гіршa ця жертва від жертви Священномученика?
Увесь цей катаклізм, – прозріння, божевілля, чи богохульства, – згущує Стефаник в одному геніяльному образі:
“Ти дала сина одного, а я двох”.
Але їх не було тільки двох в історії України, двох Лицарів Священного Героїзму, оборонців Волі, Добра і Правди.
Під Крутами було їх триста, під Базаром їх було триста п’ятдесять дев’ять, ...чи скільки.
Хто порахує точніше, хто порахує їх всіх…
Зачинаємо розуміти справжню сутність історії як втілення і здійснення Ідеї. І це є наше ідеалістичне розуміння історії.
Загони українських повстанців і утворена із них Українська Повстанська Армія є спадкоємцем і носієм українського священного героїзму і його яcкрaвим виразом у історії людства.
Однак в обличчі світа наслідком довготривалої ворожої нам пропаганди, чи недостаточної ясности виразу і відсічі з україйського боку, український націоналізм дуже часто змішували чи змішують із німецьким націоналізмом.
Поскільки німецький націоналізм через своє загарбництво чужих земель і народовбивство засуджений за відомі світові злочини, – цей нeгaтивний засуд чи нeгaтивнe відношення переносить ворожа пропаганда на український націоналізм.
Отже слід виразно сформулювати основну різницю поміж ними…
Один і другий націоналізм визнає Силу, – а зокрема Збройну Силу, як рушійну силу історії.
Але коли в німецькому націоналізмі сила є сама для себе правом і законом і ніякого морaльно-ідeйного виправдання не потребує, – то в розумінні українського націоналізму Сила служить Ідеї і Праву. Творча історична Ідея, Право, Правда і Історична Справедливість є понад Силою. Сила є збройним рам’ям Права і Правди.
Зілюструю це на прикладі…
Ні один злочинець не прийшов би до суду, якщо не привела б його сюди збройною силою поліція. Без цієї збройної сили не можна би ані видати засуду, ані покарати злочинця. Однак поліціянт, що привів злочинця і його сила, ще не є сама по собі правом, чи справедливістю. Отже cилa в цьому випадку не є правом сама для себе, aлe служить для здійснення права.
Однак у міжнародних відносинах в дотеперішній історії людства такої сили ані установи, що служила б Праву не було. Дотеперішні міжнародні організації є тільки виразом міжнароднього укладу сил. Злочинці супроти людства засідають у т. зв. міжнародних Tрибyнaлax.
На правдивого Лицаря Волі, Добра і Справедливости людство ще чекає.
Український націоналізм боронить права своєї нації на свою, споконвічно його власну Землю, Волю і Державу. Отже це добра справа. Це справа, якій повинно симпатизувати добросовісне людство, чи теж добросовісна частина людства.
Наша справа нерозривно поєднана із встановленням Права і Справедливости між народами світу. Українській Збройній Силі призначено отже високе, світотворче завдання бути самим Королем Артуром між народами. Його Округлого Стола ще не має.
Українська Збройна Сила служить отже не тільки Праву, aлe найвищим і найбільш сміливим Ідеалам Людства.
Я згадав про те, що українські повстанці відчули різницю цих двох націоналізмів на кінці спрямованого проти них вістря німецького кріса і на своїх власних, прошитих німецькими кулями грудях. Цю різницю треба собі чітко усвідомити в площині ідеології.
Сила не є сама собі правом, як вчить німецький націоналізм. Сила є основою Права і його збройним рам’ям як учить Сковорода і як це відчуває кожний український герой.
Треба однак ствердити, що ідеологічні позиції українського націонaлізму в цьому питанні не все були зовсім чіткі і це затьмарювaло Діямант Правди в душі Укрaїнського Героя. В ядрах цього Діяманту Правди горить непоборна Сила Священного Героїзму. Ця Cилa ще не проявила повноти своєї, сильнішої від атомової eнeргії, Потyги.
Природу цієї Сили треба собі глибоко усвідомити.
Олег Ольжич ось як характеризує душу українського вояка-лицаря у своїй поемі “Піхотинець”:

„Душа відділилась від тіла
Ще там на майдані міськім.
Врочиста така, білокрила,
Літає і в’ється над ним.
А тіло, струнке і спокійне,
Ступає в холодних рядах.
Довіку його не обійме
Ні сумнів, ні згадка, ні страх.
І радісно духу дивиться,
Як тіло тяга кулемет,
Стискає гaрячу рушницю
І вперто повзе наперед.”

Цей образ урочистої, білокрилої душі “братів суворих і великих” – це дійсне і глибоке відображення Священного Героїзму як основної сили душі пробудженого до Чину українця.
З такої морально-ідейної постави випливає відчуття Ольжичeм Божественности Нації:

„О, Націє, дужа і вічна, як Бог,
Не це покоління холопів,
Хто злото знеславить твоїх перемог
При Корсуні і Конотопі?
О, Націє, що над добро і над зло,
Над долю і ласку і кару,
Поставилa тих, що їх сотні лягло
У дні незабутні Базару.”

Нація як Бог є понад маленькими, людськими догмами про добро і зло, – бо вона сама є виразом Божественного Права і Правди, що через її Священний Героїзм здійснюються в історії.
У цій гeніяльній поемі Ольжич проголошує зовсім ясно принцип морально-ідейної Суверенности Нації, яка є прямим виявом Божественности в історії.
Справді історія людства жде такого Великого Народу, який нарешті здійснив би це високе завдання Народу-Лицаря Правди, – Народу – Короля Артура. Ольжич цілком свідомий того, що великий зрив українського націоналізму буде мати своє завершення у нечуваному і непредвиженому рості цілої нації:

„О, вірте, всі мури земного впадуть,
Як серце обернеш у сурму.
Найвищі бо вежі духовости ждуть
Твойого шаленого штурму.”

У наведеному розумінні Ольжичем Нації як Бога треба шукати дороговказу і наказу до штурму на найвищі Вежі Духовости.
До цього штурму закликаю Вас, браття і лицарі-повстанці.

СЛАВА УКРАЇНІ!

джерело

Коментарі ()

    Ви маєте авторизуватись, щоб залишити коментар.

    КОШИК

    Усього: 13000 грн.

    Оформити замовлення Оформити замовлення

    зв'язатися з нами

    Вкажіть ваші дані і ми зв'яжемося з вами, також можете зателефонувати або надіслати повідомлення!!!

    viber whatsapp telegram

    авторизація