Світоглядна концепція та етимологія українського Дідуха

Світоглядна концепція та етимологія українського Дідуха


Дідух - найперший господар, перший скотар, культуроприносець і родоначальник, духовний ідеал, перший Предок народу – сам Бог Коляда. Він прошений і жаданий гість на великім родиннім зборі. Тому його не тільки не бояться, а тішаться його приходом. Ось чому Дідух був і є завжди найголовнішим символом Різдвяних Свят українців. Саме таким його оспівують колядки.

І.Мітологічно-історичний шар

Згідно з В. Скуратівським, «найпопулярнішою традиційною українською символікою на різдвяно­-новорічні свята був Дідух» [16: 7]: на Святвечір перед заходом сонця «госпо­дар або старший у сім’ї вносив із комори і ставив на покуті пишний сніп…» [1: 39], що зветься Дідух або Коляда [8: 229]. За свідченням О. Курочкіна, «у деяких місцевостях, зокрема на Волині, цей сніп був збірний і складав­ся з колосся пшениці, жита, ячменю, вівса тощо» [11: 306], який на радість дітям «розцяцьковували цукерками, різнокольоровими стрічками, іншими прикрасами» [26: 111]. На думку етнографів, «Дідух – це стародавній сим­вол предків роду» [24: 192], оскільки «за стародавніми віруваннями, у сно­пі знайшли притулок душі предків» [22: 62]: це «місце перебування духів дідів­-прадідів, опікунів чи “покровителів” свого дому», й коли вижата нива, то духи вселяються у сніп, з яким потрапляють до клуні господаря на зиму [10: 23–24]. Отже, Дідух – це «місце, де зимує дух предка» [3: 154]. Відповід­но, «встановлюючи Дідуха, ми запрошуємо на Святу вечерю увесь свій рід, усіх своїх предків» [24: 192], а вшановувати їх дуже важливо, оскільки «добрі душі пращурів оберігають посіви та врожаї від усіляких бід» [16: 8].

Сучасні науковці, зокрема В. Войтович, стверджують, що «після Ще­дрого вечора над ранок сніп­ дідух спалювали…» [3: 154], утім, О. Потебня, описуючи Святвечір, зазначає, що в цей день «вносять дідуха», тобто «со­ломи мервястої», і далі додає, що «у такому значенні слово дідух вживається й у звичаї “палити дідуха” (тобто сіно з­під скатертини)» [13: 165]. Подіб­не пишуть й інші етнографи (С. Килимник [10: 127], О. Курочкін [11: 305], І. Левкович [12: 34]), порівн.: «вранці скидають зі столу солому, “дідуху”, запалюють її на дворі або на вулиці…», або «на третій день Різдва або удо­світа на Новий рік солому виносили з хати і палили біля воріт на дорозі або в садку» [11: 305]. Отже, дідух, який спалюють на Новий рік – це не сніп, а солома та сіно, і за свідченням В. Скуратівського, після Святої вечері добрі духи­ покійники збираються на сіні та соломі, якими притрушують долівку [16: 27], а вдосвіта на Новий рік «вони відлетять на небо разом із димом спаленого Дідуха» [4: 43], тобто саме сіно та солома, а не Сніп­-Дідух, є місцем перебування душ предків роду, а паління соломи – це своєрідне прощання з душами покійних родичів. І якщо солому та сіно спалюють, то, за свідчен­ням О. Потебні, Сніп­-Дідух «…вимолочують біля Нового року та зерно хо­вають до посіву, а тоді змішують із насінням» [13: 166–167], що підтверджує й С. Килимник, порівн.: «…з цього „дідуха” на Новий рік діти вимолотять зерно … , а те зерно посіють по всьому обійсті, у хатах та на полях» [10: 60], зокрема навесні під час посіву «зерно, змішавши з посівним, висівають на ниву, тобто випускають духа на землю» [4: 41].

Уважно проаналізувавши етнографічні розвідки, зазначимо, що дух, якого випускають на землю, це не душі родичів-предків, оскільки вони перебувають у сіні та соломі й після їх спалення відлітають у Вирій на небо, натомість дух, який мешкає в зерні Снопа­-Дідуха та разом з цим зерном повертається на поле, – це душа лану, анімістичний дух поля, житній дух, дух Велеса, який в жнива ховається в останній обжинковий сніп: «Це Велес навчив праотців наших орати землю і засівати цілини, і жати снопи колосисті на струджених полях, і ставити снопа при вогнищі у хаті, і шанувати його, як Отця Божого» (В.К.). А на тотожність обжинкового снопа з різдвяно­-новорічним указував ще О. Потебня [13: 167]. Отже, попри спільне аграрно­-міфологічне підґрунтя, дідух (солома та сіно), як місце перебування душ предків, відображає культ предків, у той час як сам Сніп­ як зимова схованка душі лану належить аграрному культу і є уособленням землероба.

ІІ. Етимологічний шар

Щодо лексеми Дідух, то вона походить від імен­ника "дід", синоніми якого у неслов'янських мовах практично відсутні (не беручи до уваги маловивчене іранське "дадвах" - бог-творець), а у слов'янських найбільше відповідає польській: dziadek - «останній сніп, зібраний з поля; опудало з соломи», dziadki - «копиці сіна на полі»; – пов’язане з дід; можливо, що дідом спочатку називався пучок, сніп певної рослини – будяка, осоту, лопуха та ін., що пов’язане з давніми віруваннями слов’ян.

Попри відсутність синонімів лексеми Дідуху словни­ках, констатуємо наявність етнографічних синонімів, які зафіксовано в історико­-етнографічних джерелах, зокрема це лексеми: Дід, дідо, Рай, Василь, баба, Коляда, Корочун, кріль, король, зажин. Ймовірно, найдавнішою назвою святочного снопа є давньоруське "дедъ" (в укр. мові дід).

 

Уважаємо, що одним із первісних значень лексеми "дід" було таке: «раст. Cirsium lanceolatum» [17: 388], або «осот, Cirsium L.» [7: 87]; «разные виды ре-пейника, чортополохъ» [6: 509]. І якщо дід– це будь­-яка колюча рослина, то в основі перенесення назви лежить «подібність якихось елементів рослини, здебільшого плодів – чіпких, колючих та ін. – до бороди» [7: 87]. В етимологіч­ному словнику вказано на існування традиції складати з цих колючих «боро­датих» рослин снопи, а оскільки завдяки рослинам снопи теж мали «бороду», то назва колючої рослини була перенесена й на сніп (дідух наз. «Спасова борода», «Ільїна борода», «Велесова борода», «Перунова борода»), порівн.: дід – це «сніп колючої рослини – будяка, осоту і под. ставили біля воріт або дверей хати чи хліва, щоб відігнати нечисту силу» [7: 87], або «снопъ соломы или камышу, сложенный такъ, что половина вершками въ одну сторону, а половина въ другую» [17: 388]. Ймовірно, що саме віра в здатність такого снопа відганяти нечисту силу спричинила його використання в різдвяно­-колядницькій обрядо­вості. А оскільки колосся пшениці або жита, з яких складається обжинковий сніп, має здатність колотися, то замість «колючого» снопа як оберегу селяни починають ставити обжинковий сніп, який уже був складений під час жнив та знаходився в клуні. Обжинковий сніп отримує назву дід, яка переноситься на нього з «колючого» та «бородатого» снопа, і саме з такою назвою він по­бутує в різдвяно­-новорічних обрядах більшості західних регіонів України. Варто також зазначити, що спеціалісти саму бороду пов'язують із вшануванням язичницького божества Велеса, який був не лише богом достатку (див. Radoslav Katičić, 2008:168), худоби (див. Radoslav Katičić, 2008:135), диких звірів(див. Radoslav Katičić, 2008:172), злата (див. Radoslav Katičić, 2008:131), але й богом померлих предків, з якими й пов'язаний дідух.

Безперечно, саме від іменника "дід" утворилась номінація дідо, яка сьо­годні використовується в сталих різдвяно­-новорічних вербальних формах, зокрема, поставивши Дідуха на покуті, господар каже: «Дідо в хату, а всяке зло – з хати», але, ймовірно, що раніше форма дідовживалась в обрядовій лексиці як звертання.

Похідною від іменника "дід" є й лексема Дідух, але в українській традиції вона вважається непохідною і вживається як самобутня загальноприйнята назва різдвяно­-новорічного снопа. Етнографи вважають, що Дідух – це дух діда, й, відповідно, така назва пояснюється тим, що в ньому «замешкають душі­-духи дідів­ прадідів» [10: 24], зокрема К. Сосенко трактує значення сло­ва Дідух як «прадід», мотивуючи це тим, що аналогічне в живій українській мові "татух" означає «той, хто є татом для багатьох» [3: 154]. Але цікавим з цього приводу є факт наявності в російській мові іменника "дедухна"– «баб­ка, бабушка, женщина въ той же степени родства, какъ и дедъ»[6: 509], і враховуючи те, що більшість іменників жіночого роду як в українській, так і в російській мові творяться від іменників чоловічого роду за допомогою су­фіксів, що мають значення «особа жіночого роду», уважаємо, що іменник "дедухна" за допомогою форманта ­ "н-" утворився від лексеми "дедух" (дедух → дедух­н­а), а остання, ймовірно, колись мала значення дід, дідусь, чоловік похилого віку. На жаль, В. Даль не дає вказівки щодо регіону побутування лексеми "дедухна", але припускаємо, що іменники "дедух" (в укр. м. дідух) та "дедухна" використовувались мешканцями прикордонних із Україною тери­торій, а отже, у деяких українських регіонах замість слова "дід" уживався імен­ник дідух, і тому сніп, який у більшості західних регіонів України називав­ся дід, у цих прикордонних зонах звався Дідух. Відповідно, в основу назви Дідух, як і номінації дід, лягла асоціація колосся, з якого складався сніп, із бородою, а борода – зі старою людиною – дідом.

Щодо номінації "Рай", то на думку С. Килимника, у її основу покладено народне уявлення про те, що «усі душі померлих вважалися святими» й «му­сіли перебувати в раю», а оскільки взимку ці душі перебували саме в снопі, то й сніп мав назву Рай[10: 24]. Але, якщо це був обжинковий сніп, то в ньому перебували не душі предків, а душа лану, а з огляду на свідчення С. Килим­ника, який стверджує, що «ставиться цей сніп на «покутті», «у раю», святім місці» [10: 60], найвірогідніше, що свою назву Рай цей сніп отримав від міс­ця, на якому він стояв упродовж Святок.

Проаналізувавши назву "баба", що її фіксує І. Левкович стосовно різдвяно­-новорічного снопа [12: 14], уважаємо, що вона є запозиченою у білорусів, оскільки «бабою» білоруси називають останній обжинковий сніп (а саме він використовується в різдвяно­новорічній обрядовості українців!), зокрема В. Пропп, цитуючи Є. Карського, пише: «У багатьох місцевостях Білорусії по закінченні жнив усі в’яжуть величезний сніп, який зветься “бабою”» [14: 79]. Як наголошує І. Левкович, «назва “баба” може бути відгуком т. зв."матріярхату”, оскільки «хліборобський культурний круг виявив нахил до ма­тріярхату» [12: 14]. Не спростовуючи думки І. Левкович, припускаємо, що з огляду на те, що обжинковий сніп білоруси «пов’язують хусткою та одягають на нього сорочку» [14: 79], цей сніп стає схожим на бабу й звідси виникає його назва, що побутує на прикордонних із Білоруссю територіях України.

Назва "король" та її діалектний варіант кріль, на думку І. Левкович, вини­кли «вже за історичних часів, можливо, що під польськім впливом» [12: 14], тобто перебування західних українських земель під владою Польщі та Литви сприяло виникненню асоціації: головна особа в державі порівнювалась із головним атрибутом Святок – обжинковим снопом. Ця асоціація спричи­нила перенесення назви корольна різдвяно­-новорічний сніп.

Номінація "зажин", ймовірно, побутує на територіях тих регіонів Укра­їни, де як різдвяно­новорічний сніп використовується зажинковий, а в основу номінації "зажин" покладено одну з назв початку, першого дня жнив – зажин, яка й була перенесена на сніп.

Назва "Василь", яка побутує на Стрий­щині, вірогідно, пов’язана з культом Місяця-Василя, нареченим Маланки. Є гіпотеза, за якою це давнє українське наймення пов’язане з арійською кастою вайшів, тобто селян. Звідси походження слова “весь” (село), “всі”. На зразок заміни вогонь-огонь, можна записати - Василь-Осиль, що близько до “оселі”, “села” (у греків Селена (укр. Василина) – Богиня місяця).

Існування назв Коляда та Корочун стосовно різдвяно­-новорічного снопа має просте пояснення: Святки і власне Різдво Сонця називають по­різному (залежно від регіону України), зокрема в одних місцевостях це Коляда, в інших – Корочун, а інколи ці назви вживаються паралельно. Оскільки обжинковий сніп – це головний атрибут Святок, то внаслідок метонімічного перенесення цей святочний сніп отримує нові номінації – Коляда та Корочун.

Щодо лексеми Крачун, яку свого часу О. Терещенко запозичив зі сло­вацького джерела [23: 20–21], то О. Потебня вважав її однією з назв різдвяно­-новорічного снопа, порівн.: «…крачун є не лише різдвяний хліб… , але й сніп (= дід, дідух)» [13: 166], що підтверджується й у праці А. Петрушевича, попри те, що він використовує замість словацького крачунгуцульське корочун.Ві­рогідно, що, спираючись на дослідження А. Петрушевича, М. Грушевський також уживає назву «корочун» стосовно снопа, який на Святвечір ставиться на покуті [5: 179]. У такому значенні іменник Корочун фіксують і сучасні на­уковці, зокрема В. Войтович [3: 154].

Автор: Плотнікова Н.В.,
Інститут філософії імені Г.С. Сковороди НАН України.

ЛІТЕРАТУРА:

  1. Боряк О.О.Україна: етнокультурна мозаїка / Олена Олександрівна Боряк. –К., 2006.
  2. Воропай О.Звичаї народу
  3. Грушевський М.С. Істо­рія української літератури : [В 6 т., 9 кн.] / Михайло Сергійович Грушевський. – К., 1993–1995. – Т. 1. – 1993.
  4. Даль В.И.Толковый словарь живого великорусского языка : [В 4 т.] / [авт.­сост. В.И. Даль]. – М., 2005. – Т. 1 : А–З. – 2005.
  5. Етимологічний слов­ник української мови : [В 7 т.] / АН УРСР, ін­т мовознавства ім. О. О. Потебні; [гол. ред. О.С. Мельничук]. – К., 1982–2006. –Т. 2 : Д–Коп. – 1985.
  6. Знойко О.П.Міфи Київської землі та події стародавні / Олександр Павлович Знойко. – К., 2004.
  7. Іларі-он митрополит. Дохристиянські вірування українського народу / Іларіон митрополит.– Вінніпег, 1965.
  8. Килимник С.Український рік у народних звичаях в історичному освітленні : [у 3 кн., 6 т.] / Степан Килимник. – Виннипег, Торонто, 1964. – Кн. 1. – Т. 1 : (Зимовий цикл). – 1964.
  9. Курочкін О.В.Календарні звичаї та обряди / Олександр Володимирович Курочкін // Українці : [Історико­етнографічна монографія] : [В 2 кн.]. – Опішне, 1999. – Кн. 2. – С. 297–332.
  10. Левкович І. Українські народні різдвяні зви­чаї / Ізидора Левкович. – Лондон, 1956.
  11. Потебня А.А. Объясненiя малорусскихъ и сродныхъ народныхъ псенъ. ІІ. Колядки и щедрiвки / Александръ Афанасьевичъ По­тебня. – Варшава, 1887.
  12. Скуратівський В.Т. Дідух: Свята українського народу / Василь Тимофійович Скуратівський. – К., 1995.
джерело

Коментарі ()

    Ви маєте авторизуватись, щоб залишити коментар.

    КОШИК

    Усього: 13000 грн.

    Оформити замовлення Оформити замовлення

    зв'язатися з нами

    Вкажіть ваші дані і ми зв'яжемося з вами, також можете зателефонувати або надіслати повідомлення!!!

    viber whatsapp telegram

    авторизація