Соліст гурту “Тінь Сонця”: Українська не має бути модною, а рідною

Містичні та патріотичні. Вони полонять серця українців та іноземці вже 15 років. На теренах України та за її межами вони популяризують український продукт та через музику розповідають справжню історію нашої держави.

“Український інтерес” поспілкувався із солістом гурту “Тінь Сонця” Сергієм Василюком про мовне питання, попит на патріотичну музику та сприймання українського закордоном.

– З чого почався гурт?

– У серпні 1999 року було найбільше сонячне затемнення. Я тоді жив на Лютеранській. Ми пішли на Хрещатик, щоб подивитись на це явище через захисне скло. Ця подія і дала назву гурту.

Мій перший запис ще на бобіни батько організував, коли мені було три роки. Потім ми з братом Олексієм Василюком співали для родичів. Та й взагалі я любив співати. Задуми створити рок гурт з’явилися у 1995 році, коли мені було 12 років. Тоді я записав свою першу авторську композицію. По тексту вона була дитячою, але я відчував драйв та віру в себе. До створення власного гурту ми з Олексієм дозріли наприкінці 10-го класу. Тоді зізналися один одному, що маємо власні пісні. Так воно почалося. Проте, перші чотири роки нам не вдавалося створити повноцінний гурт. Попри те, що ми записали перший студійник. У повному складі “Тінь Сонця” постало наприкінці 2003 року. У 2018 ми будемо святкувати 15-річчя гурту на сцені.

– Зараз склад гурту суто чоловічий, але з вами колись грали і представниці прекрасної статі. Як склалася ця співпраця?

– Без дівчат було б сумно. Стать значно не впливає на процес. Все швидше залежить від виховання і темпераменту. З Сонею (Софія Рогальська – скрипалька “Тінь Сонця” 2006-2009 років) працювалося дуже легко. З деякими хлопцями інколи було набагато складніше. От нещодавно я їздив на передову з Христиною Панасюк (разом із “Тінь Сонця” виконує пісню “Останні ночі без тебе”). Так вона задала такого темпу, що ти вже й не радий (сміється). Христина може грати нескінченно і ти також мусиш йти за нею.

– Де бралися тексти на початках і як з’являються зараз?

– Так уже склалося, що я є лідером гурту і у мене є певне бачення щодо нього. Склад неодноразово мінявся, а концепція залишалася. З часом шанувальники стали відзначати, що незважаючи на ротацію у складі, у “Тіні Сонця” залишився впізнаваний жанр. Для мене гурт, це як футбольна команда, де збираються однодумці та професіонали. Але ніхто у цьому проекті не замкнутий. Хтось може піти, когось – доводиться просити піти. Мені важливо, щоб гурт відчував те, що і я. Кожна пісня має свою історію. Наприклад, одна з найяскравіших – “У цьому полі синьому, як льон” на слова Василя Стуса – виникла на платформі метро “Золоті ворота”. Я перечитував його вірші й у мене пішов мотив. Зазвичай я пишу музику, а потім текст. У будь-якому разі, другий чи третій куплет ти вже пишеш на конкретну мелодію та кількість складів. Буває й таке, що пісню закінчуєш лише через три роки.

– У текстах зустрічається багато історичних, ба навіть містичних символів. Як Ви до цього ставитесь?

– Містика – це класно. У нас є у піснях “мандрівки в минувшину” і спроби контакту з духами. Тобто тих, які задавали тон раніше. Наприклад, пісня “Козача могила”. А от “Пісня Чугайстра” – це спілкування з духами лісу. Чугайстер не робить шкоди людині, а навпаки хоче знайти спільну мову. Також це може бути просто переспів стародавньої народної пісні. “Тінь Сонця” – це теж вже щось містичне. Взагалі тінь сонця – це явище, якого в теорії бути не може, але на практиці воно таки є. Тривалий час мене переконували, що така музика нікому не потрібна, не цікава, не мейнстрімова, але вона все-рівно знайшла свого слухача. Навіть наші шанувальники у Росії, з якими ми спілкувалися ще до війни, вчили українську мову. Це доводить, що така тема чіпляє представників інших національностей.

– Ви багато виступаєте, як за кордоном, так і на теренах України. Чим відрізняється слухач у різних містах та країнах?

– Я спостерігаю таку тенденцію, що на заході Україні тема патріотичної пісні фактично втратила попит. На Галичині та Волині до такої музики тягнулося більше моє покоління, зараз – молодь на сході. Патріотична пісня має більший попит у Дніпрі, ніж у Львові. Взагалі у суспільстві матеріальне починає переважати над духовним. Чим далі ти знаходишся від лінії фронту, тим частіше це трапляється. Україна для “західняків” давно уже відбулася. Немає у нащадків упівців такого інтересу до цього питання.
Серед інших країн музика нашого гурту більш зрозуміла білорусам. Це мова про визвольну боротьбу. Під час концерту вони кричать “Слава Україні” та “Слава нації”. Білорусь – це цікавий культурний майданчик для змагань із представниками країни агресора. Цьогоріч був випадок на фестивалі, де після нас мав виступати російський гурт, але гасла на підтримку нас, українців, їх так обурила, що концерт зупинився на 20 хвилин (сміється)

У Росії ми виступали лише раз – у 2013 році, якраз до війни. Тоді на наш виступ у Підмосков’я приїхали люди з Уралу. Навіть намагалися говорити з нами українською. Загалом я люблю здоровий націоналізм, коли ти захищаєш свою ідентичність та водночас шануєш ідентичність представників інших народів світу. У мене є одна приятелька з Підмосков’я, яка назвала сина в честь Нестора Махна. Вона спеціально вивчила українську мову. Для таких людей хочеться виступати. Проте, з принципу в Росію ми наразі не поїдемо.

Читайте також: Новорічні побажання від відомих українців на 2018 рік

Ми ще мало дослідили Європу. Мені здається, що європейці хочуть від українського виконавця екзотики. Їх не дуже цікавлять тексти. Головне – саунд, ритміка і зовнішній вигляд. Тому українські тексти на більш глибоку тематику можуть бути для них незрозумілі.

– Як щодо конкуренції на українському ринку музики?

– Ми не проводимо якесь змагання, де як у футболі, набираємо очки. Це може бути боротьба за ті душі (сміється), тобто тих людей, які “не в темі”, можна навертати їх на свою хвилю. Є гурти, які не ставлять за мету заробляти музикою. Вони можуть рідко виступати лише задля задоволення. А гонорари використовувати як інвестицію – знімають кліпи, записують альбоми. Якщо музика – це робота, то гурт залежить від кількості концертів.

– А як Ви ставитесь до російськомовного музичного контенту в Україні?

– Я – ідеаліст, тому хочу щоб кожен перейшов з російської на українську, плекаючи та захищаючи свою ідентичність. Водночас я не люблю, коли це роблять не щиро, на показ. Тобто російськомовні люди, з якихось міркувань, пишуть українські тексти. Так вони експлуатують популярну нині тему. От кажуть, що українська мова має бути модною. Я вважаю, що українська мова, як і культура, має бути рідною. Людина має налаштуватися на цю хвилю, якщо вона суто з російськомовного середовища. Це має бути внутрішня установка, особисте бажання. Я у 17-18 років перейшов на українську.

– Чому вирішили перейти на українську?

– Сучасна молодь, яка народилась у незалежній Україні, сприймає її, як даність. Тобто такою, якою вона є – двомовною. Часто галичани, які переїжджають зі Львова у Київ, починають говорити російською. Вони так сприймають Україну. Я, як киянин, пережив хвилю народження української держави. Для мене українська мова та Україна – взаємопов’язані речі. Якось я їхав у потязі. Поряд зі мною сидів боєць з Галичини, говорив українською. Як тільки підійшов до вагон-кафе різко перейшов на російську. Він думає, що так правильно, цивілізовано.

– Так як тоді боротися з російською в столиці України?

– Я б зробив таке гасло: “Українець розмовляє українською. Росіянин – російською”. Проте українці сприймуть це як абсурд. За переписом населення у Києві проживає 70% громадян, які вважають рідною українську. Я зустрічався з тими людьми, які вдома розмовляють української, а тільки за двері – російською. Насильно примусити говорити українською неможливо. Буває, що це звичка, або людина не хоче міняти свого образу. Коли моя мама починає говорити зі мною українською, мені це незвично. Хоча це правильно. Проте, якби вона повністю перейшла на українську, я б звик. Наразі я не бачу значних позитивних змін у цьому питанні, але маленький прогрес є. Російськомовні у моєму середовищі намагаються переходити на українську. Ми ставимося до мови так, як до держави. В українців немає суттєвої національної амбіції, а ми маємо бути не гірше за ворога. Бути рівними серед рівних, а не ховатися за спиною Євросоюзу. Це зараз відбувається лише на війні, а має бути у всіх сферах життя.

– Чи можна поєднувати культуру і політику?

– В ідеалі, не мало би бути війн, міжнаціональної ворожнечі. Мала би бути просто культура. На кожній землі своя. Оскільки є посягання одної держави на іншу, має бути адекватна реакція. Культура у цьому випадку стала жертвою. Хтось слушно нещодавно сказав, що є російські артисти, які матеріально залежать від пропутінських політиків. Проте, коли артисти стають прокремлівськими, це однозначно підтримка ворога. Якщо ти підписався під анексію Криму, то не ображайся, коли у Києві тебе не раді бачити.

– Нещодавно Ви взяли участь у проекті “Пісні Війни”. Яку роль музика відіграє на війні?

– Музика завжди підтримувала українців. Завжди були гімни, які піднімали людей. Водночас важливими є пісні, які написані під час війни. Вони більш зворушливі ніж гімни. Вони – буквальні, сповнені реалізму пережитого бійцями. Їх приємніше слухати, ніж вигадки людей з мирної зони. Зараз нове покоління створює пісні цієї війни. Упівським та стрілецьким пісням має бути продовження у нинішній час.

– Що для Вас український інтерес?

– Український інтерес у тому, щоб Україна стала новим центром східної Європи. Щоб ми не були аутсайдерами Євросоюзу, а реалізували свій потенціал. Щоб людям хотілося тут жити, працювати і народжувати дітей. Щоб нашим нащадкам була більше чим пишатися, ніж поки що нам.

Спілкувалася Катя Пташка, “Український інтерес”

https://uain.press/culture/solist-hurtu-tin-sontsia-ukrainska-ne-maie-buty-modnoiu-a-ridnoiu-646282