Перші публікації та перші дослідження Велесової книги

Копіюючи дощечки, Юрій Миролюбов пересилав копії до музею Російського мистецтва в Сан-Франциско, тим самим прагнучи зберегти цінну пам'ятку, підстрахуватися. «Я... неясно передчував, що я їх якось втрачу, більше не побачу, що тексти можуть загубитися, а це буде втрата для історії4 писав Юрій Петрович. Секретарем музею був генерал Олександр Куренков, який узявся за ретельне дослідження копій, а оскільки, як свідчить Ребіндер, був ерудитом, володів кількома мовами, то справа пішла краще, і в 1954 роді в емігрантському літературному часописі «Жар-птиці» з’явилися перші публікації текстів «ВК» з коментарями Олександра Кура (це був псевдонім О. Куренкова). І хоч виходив той часопис мізерним тиражем, публікаціями зацікавилися. Зараз учені вельми неоднозначне оцінюють внесок О. Кура у вивчення «Велесової книги». З одного боку, він зробив добру справу, вперше опублікувавши більшість текстів «ВК», а з іншого – досить свавільно готував до друку подані Ю. Миролюбовим копії, крім того, багато з них через його вину взагалі пропали.

Професор біології Сергій Парамонов (Австралія), прекрасно знаючи старослов'янську мову, історію, взявся за ретельне вивчення текстів, зіставляючи їх з фактами історії. Писав як російською, так і українською мовами. Під псевдонімом Сергій Лісний він видав праці «История руссов в неизвращенном виде» (два томи), «Русь. Откуда ты?» і «Звідки ми і чиї ми діти?», в яких частково торкався проблем «Велесової книги». Спеціально цій пам'ятці присвятив дослідження «Влесова книга» – языческая летопись доолеговой Руси, що вийшла у Вінніпезі (Канада) в 1966 році. Праця містить цінний матеріал про історію знахідки «Велес книги», в ній також зроблено спробу проаналізувати кілька текстів пам'ятки.
Свою книжку Лісний присвятив «русинам Прикарпаття» які, на його думку, змогли зберегти «ім'я, мову і народність від 650 р. до нашої ери». Саме з легкої руки Лісного «Велес книга» отримала свою назву, під якою відома й сьогодні. На жаль, він не продовжив своїх досліджень «Велес книги» – цьому завадила смерть у 1968 році.

Особливо треба відзначити внесок українського емігранта М. Скрипника у вивчення та популяризацію «Велесової книги». Довгий час він працював інженером в Індонезії, а на старості поселився в Голландії, в Гаазі. Усі свої грошові збереження та пенсію він віддав справі вивчення давньоукраїнської пам'ятки. З цією метою навіть організував видавництво «Млин», яке випустило у світ кілька книжок про «Велесову книгу». Незважаючи на поважний вік (йому вже було за сімдесят), він осмислив усе зроблене по «Велесовій книзі», організував її переклад українською мовою, працював в архіві вже покійного Ю. Миролюбова, де йому удалося знайти кілька ще не опублікованих копій з текстів дощечок Ізенбека. Стараннями й коштом М. Скрипника появилися в 4-х ошатно виданих томах усі раніше відомі та знайдені ним тексти «Велес книги». Вони вже були розбиті на слова, мали примітки й бібліографію, окрім того, були перекладені українською мовою А. Кирпичем з Англії. Переклад цей, щоправда, був недосконалий, проте мав велике значення для подальшого осмислення «Велесової книги».
Треба відзначити, що зміст «Велесової книги» відкривався дуже важко. Непросто було прочитати викарбуваний на дощечках текст: слова були нерозрізнені, багато літер невідомих, мова в лексичному та граматичному планах не відповідала вже відомим правилам давньоруського мовлення. Тому кожний переклад, кожна версія в інтерпретації змісту «Велес книги» були дуже потрібними кроками в його осмисленні. Перші дослідники «Велес книги» (Ю. Миролюбов, С.Лісний, А. Кур) швидше інтуїтивно розуміли величезну значущість пам'ятки.

Публікації М Скрипника з перекладом А. Кирпича були серйозним проривом у розумінні змісту «Велес книги». Врешті-решт треба визнати, що й Скрипник, і Кирпич чи не першими зрозуміли змістову сутність пам'ятки. «Зміст Влес книги дійшов до мого відома щойно в році 1967. Він справив на мене дуже глибоке враження, в першу чергу тим надзвичайно піднесеним і щирим патріотизмом, який міг народитись тільки в боротьбі на життя і смерть за землю Русь, прабатьківщину наших далеких предків»5. Подібну глибину в осмисленні істинної суті «Велес книги» продемонстрував і А. Кирпич: «..це не літопис. З того всього, що там написано, видно, що нашим предкам було не до літописів. [...] Це невтомне вговорювання, підбадьорювання, заклинання до боротьби, щоб витримати, щоб удержатись на своїй землі силою духу своїх предків і своїх Богів одночасно. [...] Ось на яких літописах треба було виховувати наші покоління»6.
Видатний внесок у вивчення «Велесової книги» зробив проф. Володимир Шаян. На особистості цього вченого треба зупинитися більш детально.
Річ у тому, що всі вище названі дослідники і пропагандисти «Велесової книги» були все-таки аматорами, хай навіть дуже відданими своїй справі. А «Велес книга» належить до тих пам'яток, які потребують від дослідника особливої підготовки – тут треба в однаковій мірі бути і лінгвістом з обов'язковим знанням санскриту й давньоруської мови, і літературознавцем-орієнталістом, тобто знавцем давньої літератури, і істориком, і релігієзнавцем... Усіма цими якостями повною мірою володів проф. Володимир Шаян.

1927 року він блискуче закінчив класичну гімназію у Львові і вступив до Львівського університету, де опановував широкий спектр гуманітарних наук - філософію, санскритську філологію, європейські мови і літератури. Знайомство з прадавньою культурою та українським фольклором привело його до думки відродити староукраїнську віру, яка досі багатьма іменується як язичницька.
В еміграції В. Шаян став знаним ученим - одним з видатних санскритологів Заходу. Очолював європейську президію Української Вільної Академії Наук (УВАН). Як сам зізнається, перші згадки в наукових виданнях про «Велесову книгу» викликали в нього скептичне ставлення - він не вірив в автентичність (справжність) цієї пам'ятки, вважав її якоюсь черговою підробкою, про які чимало повідомлялося в науковому світі. Проте ближче знайомство з текстами «Велесової книги» швидко зняло початковий скепсис. Саме зараз, як ніколи раніше, стали в пригоді його глибокі знання з філософії, давніх мов, літератури та релігії. Навряд чи можна було б знайти людину, яка краще за проф. Володимира Шаяна була б підготовлена для осмислення «Велес книги». Ідеальний збіг особи дослідника й об'єкта дослідження! В. Шаян першим поставив і частково вирішив багато проблем, найсутніших для наукового розуміння пам'ятки. Це проблеми авторства, часу написання, жанрової своєрідності, ідеологічної спрямованості та релігійної змістовності «Велесової книги». Нема сумніву, що в майбутньому «велесознавстві», яке з часом ставатиме все ґрунтовнішим та об'ємнішим, дослідження В. Шаяна вважатимуться класичними. Гадаю, що сьогоднішні наукові розробки в дуже багатьох моментах ще не досягають рівня його праць.
На превеликий жаль, статті В. Шаяна, що з'являлися в 60–70 рр. у закордонних виданнях, були майже невідомими для вчених «материкової» України. Тільки не так давно в Україні з'явилася невелика кількість примірників книжки «Віра предків наших» (Гамільтон, 1987), у якій зібрані праці В. Шаяна, в тому числі й ті, що присвячені «Велес книзі».
Звичайно ж, указаними виданнями не завершується коротка бібліографія «Велесової книги». Про інші наукові й ненаукові розробки продовжимо розмову нижче, де йтиметься про дискусії стосовно автентичності «Велесової книги».