Світовит Пашник,
волхв РПК
Мова піде про міти навколо Святополка Володимировича або Святополка Ярополчича, прозваного Святополком Окаянним. Літопис нам повідомляє, чому Святополк числився за двома батьками, бо князь Володимир, вбивши свого брата Ярополка "став жити з жоною брата, грекинею, а була вона вагітна. Від неї він і родив Святополка. А від гріховного коріння – лихий плід буває. Тому, що була раніше мати його черницею, а, по друге, [оскільки] Володимир жив з нею, не одружившись, то був він плодом перелюбства. Тим-то й отець його не любив, бо був він від двох батьків: од Ярополка і від Володимира." [5, 46].
З цього приводу Котляр М.Ф. пише: "Важко, здається, віднайти в карколомних глибинах давньоруської історії постать, більш лиховісну і похмуру, ніж Святополк Ярополчич, пасерб Володимира Святославича, київського государя. Адже древні руські джерела, Повість временних літ й інші літописи, а також церковні казання про Бориса і Гліба, малюють його в найчорніших тонах. Жорстокий виродок-братовбивця, "другий Каїн" (звідкіля й походить його прізвисько "Окаянний", надане йому середньовічними літераторами), він, здається, уособлював найгірші людські якості... "Казання про Бориса і Гліба" (а ця пам’ятка є головним церковним джерелом життєпису Святополка) ми зможемо прочитати: "Прагнучи зміцнитися на київському столі, Святополк вирішує усунути найбільш небезпечних суперників. За його таємним наказом були вбиті сини Володимира Борис, Гліб і Святослав". [4, 303].
Неправдивість цих свідчень як літописної повісті, і "Казання" про вбивство братів віддалені від подій 1015 року не одним десятиліттям. Вони витримані в релігійно-легендарному дусі, згідно усталеного в житійній літературі канону і створювались напередодні, а то й після урочистої канонізації Бориса і Гліба, приєднання їх до сонму християнських святих.
Дослідник цієї історії Іллін М. повідомляє наступне: "Перед нами не документальний опис історичних подій, що передає факти так, як вони відбувались, а тенденційний історичний роман, де реальні події минулого переплітаються з творіннями художнього вимислу. У прийомах викладу подій відчувається перо досвідченого письменника з творчою уявою, літературною майстерністю і ерудицією в області сучасної йому агіографії". Як відомо, агіографія представляє собою один із видів церковно-історичної літератури, вона присвячена житіям святих та інших релігійних діячів. [4, 311].
Дослідники про братовбивство Святополка вважають вигаданими, враховуючи свідчення єпископа Тітмара Мерзебурзького, інформаторами якого про руські справи були саксонці, котрі побували в Києві в 1018 р. у війську краківського князя Болеслава Хороброго. У його "Хрониці" зазначається: "Згаданий король [Володимир], дізнавшись, що його син за підмовою Болеслава [тестя Святополка] збирається таємно проти нього виступити, схопив того єпископа [Рейнберна] разом із цим своїм сином і його дружиною і кинув до в'язниці, кожного окремо". Вважають, що все це сталося близько 1012р.
Одразу після слів про те, що у відповідь на ув'язнення доньки, Святополка і Рейнберна Болеслав напав на Русь, йде текст: "Після цього названий король [Володимир Святославич] помер, будучи під тягарем літ, залишивши всю свою спадщину двом синам, тоді як третій [Святополк] до тієї пори перебував у в'язниці. Згодом він сам вислизнув звідти, залишивши там дружину, і втік до тестя". В іншому місці "Хроніки" згадується, що донька Болеслава Хороброго ще довго залишалась у полоні в Ярослава. [4, 307, 313].
Тобто Святополк сидів у порубі до смерті Володимира, а потім скориставшись ситуацією втік з ув'язнення з Русі до свого тестя. Втеча, напевно, була випадковою і поспішною, бо не забрав з собою дружини, яка була ув'язнена окремо. І на час убивства Бориса і Гліба князя Святополка взагалі не було в Русі і до братовбивства, якщо воно мало місце, взагалі не мав ніякого відношення.
Натомість Літопис Руський повідомляє, що князь Володимир помер в 1015 р. Святополк посів престол у Києві, і скликав киян і став майно їм давати, а вони брали, але подумками були з Борисом. Борис якраз повернувся з походу на печенігів, яких не знайшов для бою, став на річці Альта. Йому дружинники повідомили про смерть Володимира і пропонували сісти на престол, але він відмовився йти проти старшого брата. "Святополк же, сповнившись беззаконня [і] Каїнів замір", послав до Бориса і клявся йому у любові, намагаючись обманом якось його погубити. Намовивши боярина Путшу та його людей послав їх убити Бориса. Не зважаючи на попередження про замах, Борис як блаженний смиренно молився і прийняв смерть від "окаянних убивць". [5, 74, 77].
Звичайно, що така літописна розповідь дивує. Поведінка Бориса змушує замислитися в правильності дій і здоровому глузді князя-полководця. Як для мученицької розповіді в дусі юдо-євангельського вірування з відповідними страждальними прикрасами, то цілком годиться, але не для реальної події.
Аналогічну неправдоподібну розповідь маємо і про вбивство князя Гліба. Вбивши Бориса, Святополк послав до Гліба [в Ростов], кажучи, що кличе батько, бо він не здоровий, не повідомивши про його смерть. Логіка теж відсутня, бо, напевно, мали відразу повідомити всім синам, про смерть батька і запросити на його похорон, як це прийнято за звичаєм. Як би там не було, але Гліб дістався до Смоленська і пересів на корабель. Князь Ярослав, маючи вістку від сестри Передслави про смерть отця і вбивство Бориса, послав аж з Новгорода попередити Гліба. Якимсь чудом його знайшли посли. Гліб теж виявився христонутим на голову і почав молити про таку саму блаженну смерть, як і в брата. Бог задовільнив його прохання і, напевно, підказав злодіям, де шукати Гліба. Посланий Святополком окаянний Горясір звелів тут же зарізати Гліба. Кухар Глібів на ім'я Торчин, вийнявши ножа, зарізав Гліба. Літописець розпинається, неначе вбивці виконали божу заповідь аналогічну до розп'яття Ісуса Христоса: "Мов те ягня непорочне, приніс він себе в жертву богові замість запашного фіміаму, жертва словесна, і дістав він од Христа вінець [життя вічного]. Увійшовши в небесні обителі, він побачив жаданого брата свого і радувався з ним невимовною радістю, що її сподобились вони братолюбством своїм". [5, 78, 79].
Ця казка про братовбивство зіграла свою роль у формуванні святих Русі. Ушанування убієнних Бориса і Гліба продовжується досі, а віруючи сприймають розповідь, як дійсну подію, що трапилася в давні часи. І навіть доводи вчених, що ця розповідь є вигаданою не впливає на "святу віру". Та й хіба тільки ця розповідь, адже переважна більшість христосівських святих була запозичена з давніх вірувань і вони є мітологічними.
Як вважають дослідники на Русі була відома легенда про мученицьку смерть чеського князя В'ячеслава, яка зародились у Х ст. Вона вирішальним чином могла вплинули на складання давньоруських творів про Бориса і Гліба.
Микола Котляр зазначав, що "порівняння повістей про Бориса і Гліба з легендами про В'ячеслава виявило їх разючу схожість, яку в жодному разі не можна вважати випадковістю. В обох пам'ятках ми бачимо і нічну нараду братовбивці з спільниками, і його підступні облесливі пропозиції жертві. Обставини й навіть деталі вбивства багато в чому є ідентичними: тут і ніч, і передсмертна заутреня, і винищення і пограбування людей з княжого оточення та ін. Навіть саме порівняння в давньоруських джерелах Святополка з Каїном (другий Каїн) є буквальним перекладом з латини епітету, яким нагороджений убивця В'ячеслава Болеслав у латиномовній чеській агіографічній пам'ятці: "altеr Kain". У той же час маємо справу не з буквальним запозиченням київськими книжниками чеської легенди, а з її майстерною творчою переробкою." [4, 312].
У підсумку цих подій переміг князь Ярослав і всівся на київський престол. Микола Котляр зауважує таке: "У 1050 р. новонародженого внука Ярослава і сина Ізяслава назвали не ім'ям Бориса чи Гліба. А на честь їх… убивці, проклятого Богом і людьми Святополка! Виходить, що тоді Святополк ще не був офіційно визнаним убивцею братів-мучеників і його ім'я ще не стало одіозним? Принагідно відзначу, що імена Борис і Гліб почали давати княжим дітям в основному в ХІІ ст." [4, 318].
Ярославу також приписують вбивство своїх братів, причому маючи більш переконливі докази. Юрій Пелевін посилаючись на ісландські перекази пише, що в "Сазі про Еймунда"», містяться унікальні відомості про розбрат синів Володимира за київську спадщину. Сага склалася на основі спогадів учасників руського походу Еймунда. Вона збереглася в складі "Саги про Олафа Святого" в рукописі другої половини XIV століття.
Йдеться там про таке. Норвезький конунг Еймунд, втративши родового маєтку в Норвегії за підступом короля Олафа Святого, прибув до Новгорода і заступив на службу до руського князя Ярислейфа, одруженому на Інгігерді, дочці шведського конунга Улофа. Еймунд очолив найманий загін варягів і взяв найактивнішу участь у війні Ярислейфа зі своїм братом князем Буриславом. Після смерті конунга Вальдамара (Володимира Святославича) влада в Гардариці (скандинавське іменування Русі) перейшла до двох його синів – Бурислава, який отримав більшу частину володінь з Кенугардом (Київградом), а Ярислейфу дістався Гольмгард (Новгород). Між братами почалася війна. Далі розповідається, як за згодою Ярислейфа Еймунд розробляє хитромудрий план і вбиває Бурислава. А для доказу Еймунд приніс Ярислейфу відрубану голову брата.
Пелевін підсумовує: "Бурислав – скандинавська калька з слов'янського імені "Борис", і тільки він єдиний відповідає всім історичним реаліям... Отже, вбивцею Бориса доведеться визнати Ярослава, а не Святополка." [8, 2006].
Ми не будемо далі розглядати розповіді про битву між синами Володимира за київський престол, вона добре описана в ряді історичних праць. Маючи загальні відомості про цю подію перейдемо до мітологічної версії. Вірніше накладки відомих мітологічні сюжетів на історичні події.
Почнемо з Біблії та її мітологічного героя Каїна. Ось що нам про нього повідомляє юдейське святе письмо:
"І пізнав Адам Єву, жінку свою, і вона завагітніла, і породила Каїна, і сказала: Набула чоловіка від Господа. А далі вона породила брата йому Авеля. І був Авель пастух отари, а Каїн був рільник.
І сталось по деякім часі, і приніс Каїн Богові жертву від плоду землі. А Авель, він також приніс від своїх перворідних з отари та від їхнього лою. І зглянувся Господь на Авеля й на жертву його, а на Каїна й на жертву його не зглянувся. І сильно розгнівався Каїн, і обличчя його похилилось.
І сказав Господь Каїнові: Чого ти розгнівався, і чого похилилось обличчя твоє? Отож, коли ти добре робитимеш, то підіймеш обличчя своє, а коли недобре, то в дверях гріх підстерігає. І до тебе його пожадання, а ти мусиш над ним панувати.
І говорив Каїн до Авеля, брата свого. І сталось, як були вони в полі, повстав Каїн на Авеля, брата свого, і вбив його. І сказав Господь Каїнові: Де Авель, твій брат? А той відказав: Не знаю. Чи я сторож брата свого?
І сказав Господь: Що ти зробив? Голос крови брата твого взиває до Мене з землі. А тепер ти проклятий від землі, що розкрила уста свої, щоб прийняти кров твого брата з твоєї руки.
Коли будеш ти порати землю, вона більше не дасть тобі сили своєї. Мандрівником та заволокою будеш ти на землі." [1, Буття, 4].
Так ось, ми маємо від першолюдей двох синів Каїна і Авеля (врахуємо, що це вже перероблені на наш лад імена і в оригіналах вони звучать трохи по іншому). Згідно свого роду зайнять Каїн приніс землеробську жертву, а Авель скотарську. Бог позаздрився на м'ясце і проігнорував жертву Каїна. Окрім того Бог дорікнув Каїну, що той розгнівався через цю прикру подію. Що дало підстави стверджувати, що жертва відхилена через моральні якості Каїна. Але об'єктивних пояснень відхилення жертви ми не бачимо, скоріше тут виявилася звичайна несправедливість від Бога. Каїн при нагоді вбиває Авеля. Жорстоке братовбивство в примітивному віруванні.
Тепер пригадаємо, а яка жертва приноситься зараз в христосівських храмах? Це всі знають: та що і в Каїна – рослинна, тобто хліб і вино, що замінюють плоть і кров Ісуса Христоса. Тобто церковники теж окаянні, бо є послідовниками Каїна.
Розглянемо це "братовбивство" в світоглядній площині. Всі мітоперсонажі є дітьми Бога. Тому, швидше, показаний світоглядний дуалізм, який нам більше відомий через битву Перуна і Велеса, вони один одного перемагають у битві – кожен у свою пору року. Так як Перун опікується літнім періодом, то йому ближче землеробство і колос виступатиме його символом. А Велес править другу половину року – зимову. І він опікуватиметься тваринництвом. Битва колоса і тура відображена на Триглаві.
Каїна ми ототожнимо з Перуном, а Авеля – з Велесом. Якщо імена "Авель" і "Велес" є схожими і їхній корінь "вл" відомий для ознаки нижнього світу і відповідних богів. То "Каїн" і "Перун" мають відмінний корінь, тому потребують узгодження через термінологічні приклади.
Як і "колос" Каїн має позначати фалічний символ. Наше слово "хуй" близьке до "куй" – кувати. Тобто ударяти молотом по ковадлу. Аналогічно кайлом (киркою, обушком) відбивають камінь, а це, як відомо, також символізує битву Перуна, який намагається розбити кам'яне яйце Велеса, а чи його роги. Саме у цій битві закарбовується вічна боротьба двох світів, яка творить колообіг життя.
У весільному обряді відображаються статеві стосунки між чоловіком і жінкою. Наречений (Перун) іде війною на батьківський двір (Велес), де заточена наречена між його рогами. Ці роги можуть означати двох братів нареченої. І молодому треба їх побити. Такі битви відомі і описані дослідниками. А молодий, коли заходить до двору, опиняється між рогами (які символічно позначають і лоно жінки), тобто стає якби окаяним – оточеним. Натомість людина неодружена, без своєї домівки, що не дотримується правил суспільства називається неприкаяною.
Молодий збиває "віно" (ворота двору є символом цнотливості) молодої і має "каятися" за свою "провину", що він зламав ворота, тобто побив братів – два опорних стовпа, якими закінчуються роги-огорожа. Що й відбувається при обряді у вигляді викупу чи при статевих стосунках і вигляді змелювання жорновими-піхвою чоловічого колоса і отримання насіння (сім'я).
Щодо походження імені Гліб, то словники нам дають якесь незрозуміле пояснення, не то зі скандинавської чи то з давньоруської. Спробуємо його вивести з відомих нам слів – це "глиб", "глиба" і "хліб".
Слово "глибоко" зустрічається у всіх слов'янських мовах, ст.-слав, глубокъ, біл. глыбока, словен. globoko, чеськ. hluboky, польс. gleboki і т.д. В цьому варіанті ім'я Гліб має позначати водну чи земну глибину, провалля, потойбіччя. Близьке до цього імені застаріле слово "хлябь" – безодня, глибина. При твердому вимовлянні отримуємо слово "гроб" – яма для поховання чи саме труна (домовина). Ці поняття безумовно наближують до образу Велеса як Бога нижнього світу.
Слово "глиба" – це теж саме що й брила – великий шматок каменю, землі, глини, криги. Це теж відноситься до Велеса. Є обряд після промовляння молитви, коли молотом Перуна б'ють по глибі-каменю символу Велеса і тим показують битву між двома протилежними Богами, чим затверджується закон Богів і підкреслюється твердість сказаного. А цими ударами примушують Велеса віддати свої потойбічні скарби – він має випустити Води і Сонце.
Пухкий хліб теж має форму глиби. Українське слово хліб (рос. біл. хлеб, давньорус. хлѣбъ, пол. chleb, чеськ. chléb, словац. chlieb, верхньолужицьке chlėb, нижньолужицьке klěb, болг. хля́б, мак. леб, серб. хљѐб, хлѐб, словен. chlѐb, стцерк.-слов. хлѣбъ) походить від праслов. *хlĕbъ [Хліб]. Безумовно, що Велес є Богом всілякого багатства, добра, краму, збіжжя і хліба.
Цікавим буде порівняння до слів "хлябь" і "хліб". Які іноді в текстах Велесової Книги можна сплутати:
"Тут бо Корова Земунь іде до поля синього і почина їсти траву ту, і молоко дава. І тече те молоко до хлябів (хлябѣх) і світе вночі звіздами над нами." [2, ВК,8(2)]. "Се бо хранимо Питар Дія, якож той особо є, став о Матері против. Се бо те було за совступлення до Кринь. І та ішла, руками вздимаючи до хлябів (хлєнбь). І се дає даждь, якож іде і насичує. І то маємо житень нашу і жнива вінимо у славу Його... Вергунь бо може од хлябів (хлябє) давати, коли маємо нужду нашу. І молимо про те." [2, ВК,30]. "І себто князі бо оречені [*наставлені] дбати людей, і хляби (хлябі) одержували і їжу, і всякий пожиток од людей своїх." [2, ВК,37б]. Це наводить на думку, що близьким словом позначали і хліб, тобто їжу, і місце складування – закрома. Що ставить їх в один ряд з ознакою добра Велеса.
Відомий сходознавець-індолог Степан Наливайко визначаючи грецьку назву Дніпра Бористен, виводив тотожність імені Борис і Влес-Велес чи Влас-Власій, а ім'я Борис означає "бик", "тур". [7, 196]. Цьому ж імені відповідає українське "борець".
Слід також згадати, що в Західній Азії були популярними культи Бога Баала, що зустрічається в різних народів під іменами Бел, Бол, Віл та ін. При зміні сезонів Баал умирав, переможений, "як бик під ножем жертводавця", але потім воскресав. [6, 521]. Бузумовно, що за своїм ім'ям Баал (Ваал) ототожнюється з нашим Велесом [3, 106].
А для Гліба висловимо припущення, що його ім'я схоже з місячним Богом Тадмора (Пальміри) Аглібола [6, 525]. Друга частина імені "бол" може вказувати на того ж Бориса. Нагадаємо, що роги Велеса позначають Місяць.
Виходячи з цього маємо двох братів Бориса і Гліба, імена яких тотожні з ознаками Бога Велеса. Тому протиборство Перуна-Святополка і Борисо-Глібо-Велеса є визначеною Богом, як протиставлення двох світів, де один одного перемагають і від того твориться світ: зима змінюється на літо, а день на ніч.
Ще раз підкреслимо, що твір про вбивство Бориса і Гліба Святополком Окаянним є вигаданим і в своїй основі має відомі мітологічні сюжети. Історичний Святополк зовсім не заслуговує на таку зневагу, як і церковне звеличення двох псевдостраждальців Бориса і Гліба.
Література:
1. Біблія або книги святого письма старого і нового заповіту / переклад Огієнко І. – К.: ВБФ "Східноєвропейська гуманітарна місія", 2016. – 1360 с.
2. Велесова Книга / Упор., перек., ком. С.Д. Пашник. – Запоріжжя: Руське Православне Коло, 7525 (2017). – 192 с.
3. Іларіон, митрополит. Дохристиянські вірування українського народу: Іст.-реліг. моногр. Видання друге. – К.: АТ "Обереги", 1992. – 424 с.
4. Котляр М.Ф. Духовний світ літописання. – К.: Інститут історії України НАН України, 2011. – 338 с.
5. Літопис руський / Пер. з давньорус. Л.Є.Махновця. – К.: Дніпро, 1989. – 591 с.
6. Людство і віра: Всесвітня історія народів і релігій: Енцикл.-довід. вид.: [У 4 т.] / Автор-уклад. Г. Щокін. – К.: МАУП, 2005. – Т. ІІ. – 640 с.
7. Наливайко С. Біблійна річка Йордан та її українські етимологічні й семантичні двійники // Українознавство. – 2010. – № 2. – С. 192–198.
8. Пелевин Ю. Борис и Глеб. Факты и метафакты // Отечественные записки. – № 2 (29). – 2006. – http://www.strana-oz.ru/2006/2/boris-i-gleb-fakty-i-metafakty.
Коментарі ()
Ви маєте авторизуватись, щоб залишити коментар.