Храм на Старокиївській горі

 Жертовники ставили завжди на горі над водою або при злитті двох потоків, якими й були Дніпро і Почайна. На Андріївській горі, над пристанню в гирлі Почайни, був саме такий жертовник у храмі Дажбога, що стояв посеред доволодимирового городища і був розкопаний видатним українським археологом Хвойкою 1908 року біля Десятинної церкви й сучасного історичного музею. Хвойка так змальовує видатний пам'ятник найстародавнішої, як він пише, "доісторичної" культури Наддніпрянщини: "Серед руїн різних будівель, мабуть, найстародавнішими є руїни кам'яного фундаменту якоїсь загадкової споруди. Фундамент цей складався з різних за розміром каменів сірого Залишки Храмупісковику, що набирали іноді химерних примхливих обрисів, а іноді мали наскрізні отвори.

Камені, складені на глині утворювали еліптичну фігуру (4,2 х 3,5 м), що мала з чотирьох боків по одному чотирикутнику (завдовжки 0,7 – 0,8 м), які були зведені до чотирьох сторін світу.

Навколо споруди місцями добре вціліла підлога, що її було виліплено з товстого шару білуватої глини з ретельно вигладженою поверхнею. Із західного боку цього фундаменту було виявлено масивний стовп, у якому шари сильно обпаленої глини чергувалися з прошарками попелу й вугілля. Навколо велика кількість кісток та черепів тварин, головним чином свійських".

Хвойка прийняв цей пам'ятник за руїни античного храму, а стовп – за жертовник, де тривалий час здійснювалися офірування. Наступного, 1909, року Болсуновський уперше опублікував малюнок "капища" Хвойки, а учасники археологічного з'їзду, що відбувався в Чернігові, побували у Києві й одноголосно вирішили, що знайдено "фундамент античного храму поганського часу, забутого і засипаного після прийняття християнства". Болсуновський теж описав руїни храму та залишки фундаментів, де, як він вважав, стояла статуя Бога Сонця – Дажбога або Світовида, "як би його тут не називали".

Овальний майданчик київського храму із стовпом для офірувань був святилищем, куди заходили тільки жерці. Жертовник у святилищі був обернений до народу, який молився на схід, на жертовник, а входив завжди до храму із заходу. Каміння примхливих обрисів із сірого пісковику з різними, інколи й наскрізними отворами, очевидно, мали дивну властивість химерно змінювати звуки, то притишуючи їх, то посилюючи і змінюючи напрямок так, неначебто вони "йшли з неба" – від Богів.

Відомий радянський вчений, знавець архітектури й міфології Брунов, описуючи руїни цього київського храму, зокрема зазначав: "Очевидно, чотири кам'яних виступи овального майданчика слугували основою для чотирьох дерев'яних стовпів, що тримали покрівлю над жертовним майданчиком і статуєю ідола.

Навколо овального майданчика викладено долівку з глини, що вказує на критий характер приміщень, які оточували майданчик.

Можливо, що розміщення по прямокутнику стінки були основою дерев'яних стін храму з чотирма внутрішніми стовпами, поміж якими містилася на майданчику статуя Бога.

У такому випадку київський храм має бути схожий на храм в Арконі. [1, 205,206].

Малюнок Вікентія Хвойки