Народознавство – наука про націю

«По мові – передмова. Можна і без неї...» писав Тарас Шевченко, пускаючи в люди своїх «Гайдамаків». І перше, що хочеться вслід йому повторити – «Слава Богу, що минуло».

А минуло щонайперше таке: «Ця книжка «Етнографічного Вісника», що своїм змістом і методологічними настановленнями цілком одбиває старі позиції Етнографічної Комісії Всеукраїнської Академії Наук, була вже видрукувана, коли Комісія включилась до розгорнутої клясової боротьби на ідеологічному фронті. Розглянувши засади попередньої своєї діяльності й перецінивши з погляду марксо-ленінської методології дотеперішню продукцію, співробітники Комісії гостро засудили її як ворожу пролетаріатові й реакційну, взялися до переозброєння й у дальшій своїй роботі мають довести фактами перед усією радянською суспільністю задеклярований розрив з буржуазною наукою. Це, на старій роботі побудоване, число «Етнографічного Вісника» починаємо з критичного і самокритичного огляду діяльности Етнографічної Комісії та її продукції».

Самобичування і самознищення окремих членів етнографічної комісії ВУАН не допомогло. Ідеологічна гайдамаччина сплановано накочувалася на українську культуру, науку, духовність, на вчених, письменників, митців. Наведена заява взята із фахового наукового журналу «Етнографічний Вісник» N 10 за 1932 рік. Цей номер, здається, вже був останній. А з часом не стало і тих, хто виступав у ньому і так заповзято самобичувався, щоб вижити фізично. Далі на ниві етнографії, фольклористики, етнології – в цілому на ниві краєзнавства і народознавства впродовж майже шістдесяти років цілковите запустіння, повна заідеологізованість, псевдонаукові вправи. Будь-які наукові спроби (хоча б і з відомим альбомом «Українці») підрізалися уже на стадії задуму, або видавалися тиражем у сто примірників «для службового користування».

Та українська етнографія, фольклористика, етнологія вже мала на той час понад сторічну традицію. Біля її початків стояв Михайло Максимович із працями «Дні й місяці українського селянина» та «Книжкою Наума – про великий Божий світ», що біля двадцяти разів перевидавалася за життя автора а потім була викуплена у нього Міністерством Народної освіти царської Росії як підручник. На наукову основу українську етнографію перевів Пантелеймон Куліш, появивши нам двотомні «Записки о Южной Руси» (1856–1857). (Уже за радянських часів у 1930 році Державне видавництво України видало спорий том «Етнографічні писання Костомарова».) А ще в активі дорадянської науки семитомні «Труди» Павла Чубинського, тритомні «Етнографічні матеріали» Бориса Грінченка, многоцінні праці Михайла Драгоманова, Володимира Антоновича, Якова Головацького, Олександра Потебні, Тадея Рильського, Володимира Гнатюка, Олександра Колесси, Івана Франка, Михайла Грушевського, Миколи Сумцова, Агатангела Кримського, Олени Пчілки і багатьох інших, кому в цивілізованих націй давно б стояли величні пам'ятники.

Надзвичайну увагу молоде шкільництво України після 1917 року надавало краєзнавству, в ширшому плані – народознавству. Видавалися окремі томи бібліографії з українського краєзнавства, фольклористики, етнографії. Вся ця робота опиралася на Етнографічну комісію ВУАН та УНІК (Український науковий інститут книгознавства). Тут працювали Олена Пчілка, М. Левченко, Агатангел Кримський, Андрій Лобода, Павло Попов, Віктор Петров і десятки інших світлих постатей. І за одне десятиліття, навіть менше – на цьому так дбайливо обробленому полі – не стало жодної постаті. А починалося все із наличників. Наведу їх набір із однієї лише статті Володимира Білого у згадуваному вже «Етнографічному віснику» N 10 за 1932 рік: /5/ «буржуазна націоналістка Олена Пчілка», «дрібнобуржуазний народник В. Кравченко», «вульгарний емпірик-колекціонер А. Онищук», «формаліст-порівняльник акад. А. Лобода., «контрреволюційне керівництво Єфремова – Кримського» т. д. Небагато зусиль залишалося докласти працівникам НКВС у 1937 році, щоб переоформити ці наличники у звинувальні акти і підвести їхніх носіїв під розстріл.

Та наукова нива життя не зачахла. Частина вчених зуміла залишити Україну в 1919–1922 pp. і продовжила роботу в Празі, де видавала збірники «Народознавство». Більше вчених залишили Україну в 1943 році і зосередили свою діяльність у Німеччині, Англії, США, Канаді, Австралії, Аргентині.

У 1991 році мале видавниче підприємство «Оберіг» повернуло українському народові створену в діаспорі Олексою Воропаєм двотомну працю «Звичаї нашого народу», що вперше побачила світ у Мюнхені в 1958 році (І том) і в 1966 році (II том).

Нині Акціонерне товариство «Обереги» перевидає найціннішу народознавчу працю, створену в діаспорі професором Степаном Івановичем Килимником «Український рік у народних звичаях в історичному освітленні» у п'яти томах (Вінніпег – 1955, 1957, 1959; Торонто – 1962, 1963). На жаль, шостий том залишився не виданим, у рукописі.

Професор Степан Іванович Килимник (5.01.1890 – 10.05.1963) у своєму помешканні у Торонто із цінною науковою бібліотекою в кілька тисяч томів та багатющим архівом виглядає на своєрідний академічний інститут української етнографії та історії. Це справжня наукова інституція, з якої десь за 13 – 15 років з'явилося близько 150 публікацій, фактично кожного місяця – одна наукова публікація. А коли ще завважити такі публікації, як п'ять томів «Українського року», на підготовку яких пішли роки. А ще не виданий, але підготовлений шостий том цього видання та підготовлені до друку, написані чи укладені кілька томів задуманого професором Килимником 12-томного видання «Українська стародавність», зміст якої подано в п'ятому томі «Українського року».

Свого часу Пантелеймон Куліш планував своєрідну 12-томну енциклопедію української етнографії і фольклористики. Зумів з огляду на час і обставини видати лише два томи «Записок о Южной Руси». Професорові Килимникові не вистачило життя, але левову частку задуму він зреалізував, і сьогодні справа державної ваги – повернути народові створене ревною працею його великого трудівника, справжнього його сина, вшанувати вінком Лауреата Державної премії імені Тараса Шевченка. Ця праця виводить сучасне народознавство на орбіту шевченківського народолюбства.

Кожен том «Українського року» має посвяту. Перший – дружині вченого ларисі килимниковій-Мельниковій, «що так багато потерпіла в минулому за свій народ за нашу культуру» і була натхненницею праць автора. Другий том присвячений «українській молоді в неволі і в розсіянні сущій», онукам – Юркові та Наталці На Ревам із закликом «Українська молоде, пізнай себе!» Третій і четвертий – українському Народному страднику із закликом: «Пізнай себе. В єдності борись за свою волю, правду й Матір-Україну!» Заключний п'ятий том – «усім тим, що залишили Рудну землю і пішли у світ для безкомпромісової боротьби за правду й волю Матері-країни і її народу в неволі сущого; тим, що в єдності працюють на чужині в ім'я великої ідеї; всім тим, що терплять муки заслання та ув'язнення на рідній землі й на вічну пам'ять тим, що полягли в нерівній боротьбі за свою Україну».

Я вірю цим патріотичним покликам, вболіванням за долю народу і його майбутнього – молоді української, їй він несе свою працю, нею скріплює свою любов. Жодній фразі він не дає зависнути в повітрі і одночасно задихнутися від його браку. І – «нічого надміру!» Ці слова, як і вислів «Пізнай самого себеї» проповідував ще древньоеллінський бог Аполлон після того, як був покараний Зевсом і змушений покірно пастухувати рік у Адмета, царя міста Фер. У філософії Григорія Сковороди, яку він підпорядкував одній меті – як зробити людину щасливою, «Пізнай /6/ самого себе» – і є шлях до особистого щастя, а значить і до процвітання всього народу, його щастя. «Пізнай самого себе» і народ, – чуємо і в Тараса Шевченка, в його вимозі:

Все розберіть... та й спитайте

Тойді себе: що ми?

Чиї сини? Яких батьків?

Ким? за що закуті?..

Перечитуєш «Український рік» С.І. Килимника і дивуєшся тій красі і любові, що витворили наші предки в звичаєвій і календарній обрядовості, в умінні обставити своє життя неминущою красою, що в кожну пору року має свої барви, мелодії, інтонації і, як пори року, щорічно повторюється і нерозривна із народним побажанням: «А нам дожити до наступних свят».

Дожили, нарешті, до свята, коли можемо щедрувати, колядувати, засівати, влаштовувати купальські ігрища чи співати в час Різдвяних та Великодніх свят духовні пісні, при бажанні – вінчатися в церкві, триматися давніх звичаїв.

Сьогодні проблеми краєзнавства, народознавства, українознавства є не подувом моди, а органічною – культурною й політичною потребою відродження української нації. Робимо це невміло, по-дилетантськи, що часом призводить до неспівпадання добрих суб'єктивних намірів із негативними об'єктивними результатами. Не знаємо що саме і як треба робити, бракує належних знань і джерел.

Відродження української нації, її культури цілковито залежить від стану національної науки, як універсального засобу розвитку культури. Пишемо статті про народознавство, складаємо шкільні й вузівські програми із курсу народознавства, а не маємо навіть визначення, що це таке. Так, у «Енциклопедії українознавства» відсутнє навіть слово «народознавство», а в УРЕ (т. 7) сказано, що «народознавство – термін, який з кінця 19 ст. до 20-30-х рр. 20 ст. вживається як синонім етнографії». Отже, стверджується думка, що народознавство – це лише термін-синонім до поняття «етнографія». Нам не відомо, на що оперте таке твердження, бо вже в 90-тих роках народознавство вважалося наукою, що народжується. Скажімо, в «Киевской старине» за 1895 р. (N 4) у статті Г. Вашкевича «Из воспоминаний о Николае Ивановиче Костомарове» автор між іншим пророкував: «наука народознавства, яка народжується, згадає Костомарова: його слава ще попереду» (с. 59), а сам Костомаров у «Слов'янській міфології» перший зробив спробу дати визначення народознавству як науці.

Минуло двадцяті» років, і заходами української наукової еліти – академіків Федора Корша та Олексія Шахматова, професорів Романа Волкова, Михайла Грушевського, Максима Ковалевського, Агатангела Кримського, Михайла Туган-Барановського у важкий 1916 рік і поза межами України в Петрограді було видано, скажемо так, академічний курс українського народознавства – двотомне видання «Украинский народ в его прошлом и настоящем» антропологія, етнографія, мистецтво, мова, література, історій, географія, статистика, господарство українською народу.

У першому томі того видання було вміщено працю Михайла Грушевського «Развитие украинских изучений в XIX в. и раскрытие в них основных вопросов украиноведения». Як бачимо, в історичному нарисі було визначено й специфіку українознавства як постійного і триваючого процесу українознавчих студій («изучений»), результати яких ставали здобутком народознавчої науки. Себто, українознавство мислилося як інструмент народознавства. Сьогодні, очевидно, таким інструментом має стати новостворений Інститут українознавства при Київському університеті. З його утворенням надії на відродження українознавчих студій зростають. /7/

У XIX – на початку XX ст. народознавство уже сприймалося не як синонімічне поняття до етнографії, а як поняття родове до видового, як загальне до окремішного, і хіба що до окремого етнографа можна прикласти як епітет «народознавець», щоб підкреслити широту (а не повноту!) його наукових зацікавлень: «Був він, – пише словацький вчений-україніст М. Мушинка, автор монографії про Володимира Гнатюка, – і етнографом в сучасному розумінні цього слова, працюючи у таких ділянках цієї науки як сільське господарство, кулінарія, ремесла й промисли, одяг, архітектура тощо». Видатним українським етнографом є, наприклад, Володимир Шухевич, автор п'ятитомного етнографічного дослідження «Гуцульщина». Праця етнографа-народознавця все ж охоплює окремі ділянки етнографії українського народу окремого і досить специфічного регіону – Гуцульщини і носить краєзнавчий характер. Але без таких краєзнавчих праць українське народознавство було б не повним, не завершеним, яким воно сьогодні і є. Перш за все, для розвитку українського народознавства потрібна серйозна база – етнографічні музеї різного профілю. Їх ще дуже мало, навіть не в усіх регіонах вони створені. Приватні збірки, колекції і цілі музеї, як етнографічний музей Івана Макаровича Гончара, не отримують належної державної підтримки, іноді стають об'єктами грабунку, вандалізму, зведення політичних рахунків і волають про захист і матеріальну підтримку.

Як не дивно, але систематичний збір українських етнографічних колекцій був започаткований не в Україні, а в Росії Постановою Ради етнографічного відділу Російського музею від 6 квітня 1902 року. Систематична робота з етнографічного обстеження України імперським науковим центром велась до 1913 року включно, музей поповнювався приватними колекціями переважно українських збирачів, вчених. Наявність цього центру й уможливила появу двотомного видання «Украинский народ в его прошлом и настоящем». Згідно «Каталога-указателя этнографических коллекций Украины ХІХ–ХХ вв.», виданого Державним музеєм етнографії народів СРСР в Ленінграді 1983 року українські колекції нараховують понад 23 тисячі позицій (номерів). Перелік колекцій із вказівкою кількості предметів, ким і де зібраних, короткою характеристикою змісту займає понад 40 сторінок, набраних петитом.

Сьогодні доля цих колекцій викликає більше занепокоєння кожного українського вченого, ніж доля безцінного і величезного архіву професора С.І. Килимника в Канаді. Сьогодні ще існує джерельна база для створення наукової енциклопедії українського народознавства. Але й існує загроза її втрати – і назавжди. Потрібен державний підхід. Повертаючи українському народові «Український рік», ми всі апелюємо до мудрості державних діячів незалежної України, до свідомості керівників Міністерства культури і академічних інститутів, аби не допустити втрати безцінного архіву С.І. Килимника, приватних етнографічних колекцій, збірок, музеїв, заопікуватися долею українських матеріалів, архівів, окремих експонатів, національних реліквій, що знаходяться в країнах близького і далекого зарубіжжя.

Із перевиданням «Українського року» в Україні найширший загал читачів і спеціалістів – працівників Будинків культури, учителів, студентів філологічних факультетів та інститутів культури одержать настільну книгу для читання і практичної роботи по відродженню традицій і звичаїв українського народу, його поетичної і прекрасної обрядовості. Впевнені, що науковий і творчий подвиг професора Килимника С.І. буде сприйнятий і усвідомлений цілим народом як невмирущої вартості внесок у науку народознавства.

Василь Яременко
професор Київського державного університету імені Т. Г. Шевченка /8/