Аналогічна суперечка виникає і щодо імені Давид, виводячи його виключно із жидівської мови. Спробуємо довести, що це ім'я є загальноарійським і слугує на означення Сонця, аналогічно до Дажбога чи Святовита, як за мітологічною ознакою, так і за етимологічною. Ці питання спробуємо розв'язати у даній статті.
Дажбог.
Більшість дослідників, посилаючись на літописні легенди і народну творчість вважає Даж(дь)бога Богом Сонця і достатку на Русі. Дажбога називають сином Сварога – Бога Неба. Русичів названо Дажбожими онуками (див. «Слово о полку Ігоревім», «Велесову Книгу»). Походження назви виводять від слова «даждь» («дай») і бог – податель добра, багатства, бог подавець, дарівник [8, 101-103].
За давньою легендою Сонце уявлялось у вигляді бика. Хмари – це небесні корови. Бик запліднює корів, і ті проливають на землю небесне молоко – дощ, який дає життя природі. Тому Дажбога можна вважати й Богом дощу. Це підтверджується варіантом імені як Даждьбог (даждь – дощ). Ім'я «Дажбог» дослівно можна роз'яснити як «Бог, що дає життя». [18, 36]. Благодатні краплі пролиті з небес дійсно дають урожай. Микола Ткач вважає, що «Дажбог – це такий бог, така стихія, яка дає живу силу для росту рослин. Проте очевидно є й те, що одного дощу замало. Потрібно ще й світло – Сонце… Отже йдеться про стихію, що сприятливо поєднує в собі життєдайну силу Сонця і Води. [23, 86]. У цьому варіанті ми якраз і маємо пояснення поєднання символів вогню і води в шестикутній зірці, де трикутник гострим кінцем угору символізує чоловіче начало і вогонь, а гострим кінцем донизу – жіноче начало і воду.
Під час обряду освячення проходить своєрідне запліднення, яке виконує виключно чоловік. Священнослужитель виступає в ролі Бога, що дає життя. Для освячення використовується кропило або інша річ у вигляді символу чоловічого начала. Освячення водою дорівнюється заплідненню сіменем: дощ, що проливається з неба на землю, запліднює її. В інших народів теж саме ставлення до освячення, його виконують лише чоловіки. В одному з індуських творів описано процес збирання в чоловічу сутність космічних явищ: „води, ставши сіменем, увійшли в дітородний орган“. [7].
Індолог Степан Наливайко вважає, що основа вріш, окрім поняття „бик“, означає ще й „дощ“. Водночас ця основа, окрім значення „іти дощеві“ має ще значення „осипати дарами“. Тобто сама ця основа пов'язується з поняттям про достаток, родючість, урожай і водночас – із вологою, дощем… Можна ім'я Дажбог пов'язувати зі словом дощ, тим більше що існує ще одна форма цього імені – Даждьбог. Дощ, який з неба проливається на землю, це те сім'я, що запліднює землю і вона породжує все живе. Бо саме дощові чи снігові води здатні запліднити землю, поєднавшися з земними водами. Небо тому уособлює чоловіче начало, а земля – жіноче, Небо – Бик, а Земля – Корова, Небо – Батько, а Земля – Мати. [15, 34,80,139]. Слід додати, що Дажбог є прутнем Батька Неба, а Богиня Макоша є лоном Матері Землі.
Є припущення про тотожність Дажбога і філістимлянського бога Дагана (араб. Даджун) – це той, хто дарує небесний дощ, Дощовик. [8, 103].
З вищенаведеного робимо висновок, що Дажбог виступає не лише Богом Сонця, а ще й тим, хто проливає на Землю благодатне сім'я – дощ.
Святовит та його прояви.
Яків Головацький ще в 19 ст. доводив, що західнослов'янський Свантовит (Святовит) і Дажбог є тотожними, як за мітологією, так і за його чотириликим кам'яним зображенням: „Доказом того, що обожнюваний на Русі Дажбог чи Хорс абсолютно схожий зі Святовитом західних слов'ян, служить нещодавно відкритий нижче селища Личківці на Тернопільщині в руслі річки Збруч бовван, що був перевезений графом Потоцьким до Кракова і подарований тамтешньому університетові… Отже, обожнене сонце чи Дажбог, що зветься Сварожичем, Радогостом чи Святовитом, був шанований скрізь по Слов'янщині.“
Микола Костомаров також посилаючись на давні свідчення доводить, що Световит був Богом сонця і війни: „Гельмольд говорит (Chron. Slav., с. VI, р. 21), что под Свентовитом разумели славяне солнце, приписывали солнцу первенство над другими божествами… Имя Свентовит, по толкованию Шафарика, происходит от слова Swięty (святой) и вит (Shaff. Staroz. okr., I, czt. III, § 18, 350). Вит было слово, означавшее вообще достоинство природы человеческой: оттуда витязь, витяжество, swycięstwo (победа), вития (красноречивый, мудрый); там и корень слов: ответ, привет, вещать, вещий. И даже в языках немецкого племени сохранилось это значение: так, по-англосаксонски vita – советник, оттуда vitzig, vittenagemot – судья, собрание старейшин, и скандинавское vitter – чародей, вещун (Philips Deutsch. Gesch., I., 231. – Grimm. Rechtsaltherth., 778 – 779). Что Свентовит, Сварожич, Радегаст и Даждьбог одно и то же – кажется ясно. Конь у Свентовита и у Сварожича; воплощение на земле и у Радегаста и у Свентовита; все три – божества войны, предвещания“ [13, 207-208].
Яків Головацький також зазначає, що чотири мітологічні істоти Яровит, Руєвит, Поревит та Поренут, що згадуються у полабських та прибалтійських слов'ян, були нічим іншим, як обожненим втіленням Сонця. [3, 21]. Тобто це прояви Святовита, які тотожні проявам Дажбога східних слов'ян: Ярило, Купало Мир, Коляда. Для нашого дослідження важливо наступне свідчення про наймолодше Сонце, яке ми пізніше порівняємо з образом молодого Давида: „Поренут відображався з чотирма головами, а п'яту тримав на грудях. Він втілював поворот сонця на літо, або народжуване сонце. Чотири голови є атрибутом сонця (пор. Святовит), а п'ята на грудях зображала народження нового сонця, оскільки слов'яни (як і багато інших народів) вірили в щорічне народження його.“[3, 22].
Більш докладніше про Поренута описує Микола Костомаров: „Подле храма Поревитова стоял храм Поренута. Нарушевич толкует, что это слово происходит от poronić (Hist. nar. polsk., t. I Mythol. Slaw.), родить, и полагает, что он был символом рождающей силы. Это, по моему мнению, основательно. Идол изображался с четырьмя головами, а пятую держал на груди, одною рукою за бороду, а другою за лоб (Sax. ibid.). У славян, как и у других народов, было понятие о ежегодном рождении солнца, как выражался поворот на лето, и потому Поренут четвероголовый (поэтому уже сходный с Свентовитом), кажется, изображал солнце в момент его возвращения к деятельности после зимнего усыпления… Четыре головы были постоянным атрибутом солнца вообще, а пятая на груди означала рождение нового солнца.“ [13, 214].
За Володимиром Шаяном Свантевит є божеством Найвищого Світла, Святості. Перша частина імені „сванте“ позначає святість або світло, а „вит“ може означати того, що перебуває і ширяє високо, отже у світі святості. Також „вит“ може бути спорідненим із литовським „вит-іс“ чи нашим „вит-езь“ у значенні „лицар, герой, переможець“, отже той, що перемагає силою святості, Бог Перемоги Святості. [24, 228,240].
До пояснення слова „вит(д)“ треба додати „видіти“ або від „vita“ (з лат. „життя“). Тобто, коли Сонце сходить, то ми „світ видимо“ або Сонце – це „світ, що дає життя“.
Давид і його тотожність з Богами Сонця інших народів.
За Біблією (Перша книга Самуїлова, 17), Давид народився в Вифлеємі (там же народився й Ісус-Сонце, який є з роду Давида). Його батьком був Єссей, він мав восьмеро синів (восьмикутна Вифлеємська зірка). На війну з філістимлянами пішли троє старших синів, а Давид був підлітком і тому залишився пасти отару. Царював тоді Саул.
Філістимлянин, велетень Голіят, кликав когось із жидів на двобій і ображав „Живого Бога“. Ніхто не хотів з ним битись. Після деяких подій вийшов на двобій Давид. Давид користуючись моментом кидає камінь і вбиває Голіята. Потім, за Біблією, Давид мечем Голіята відсікає йому голову і стає перед царем Саулом з головою в руці. [1, 364-367].
Порівнюємо із слов'янськими легендами. Давид – наймолодший серед чотирьох синів, які йдуть на війну. Зимове сонце – наймолодше, бо воно тільки народилося (Різдво). В одних легендах зустрічається, що народився Дажбог, в інших зимовий прояв Дажбога – Коляда. Західний варіант наймолодшого зимового прояву Сонця – Поренут, як і Давид, відображався тримаючи голову в руках. Можливо, що голова в обох випадках є новонародженим Сонцем (див. Костомаров, Головацький), а можливий інший варіант – Сонце перемогло Темряву, яка частіше виступає у вигляді велетенського Змія. На наш лад ім'я Голіят близьке до Голод або Холод. Перед нами явний збіг мітологічних сюжетів.
Символом Дажбога, як і Давида, є шестикутна зірка, символ поєднання вогню (Сонце) і води. Слід зазначити, що жиди почали використовувати шестикутник за свій символ тільки в пізньому середньовіччі завдяки кабалістичним вченням. [25]. Давньоарійський символ шестикутної зірки був запозичений іудейськими кабалістами у католицького ордену тамплієрів, утвореного в Палестині після першого Хрестового походу 1119 року. Вперше цей знак згадано в іудейській літературі 12 століття (в творах караїма Їєгуди Гадасі). [22].
Натомість слов'янське використання шестикутника більш давнє. Ми часто бачимо пелюсткову шестикінцеву зірку під назвою „громовик“, обрамленою шестигранником. Напевне вона позначає сонячне колесо в перуновому возі, тому й має назву пов'язаному із громом. Досить розповсюджена шестикутна зірка була і на козацьких гербах та прапорах зі значенням Сонця або Зірки. Шестикутник зустрічається у природі, наприклад: бджолині сота, сніжинка, деякі квіти.
Руська літера „Ж“ є варіантом шестикутної зірки і означає „життя“. Колос жита (чи іншої злакової культури) символічно означає чоловічий прутень з насінням. Жмут жита залишали для різдвяного Дідуха або Велесу на бороду, а це в обох випадках є також символом прутня з насінням.
У мусульман Давида, називають Дауд [12, 108]. Слово „жид“ походить від імені Іуда (від якого вів свій рід Давид) – четвертий син Якова. Його коліно було одним з найбільш численних і могутніх у порівнянні з іншими. Яків надав Іуді благословіння на царську владу поки не прийде місія. [16, 369]. Є думка серед дослідників, що „Іуда“ означає чоловічий статевий орган, який у багатьох народів символізує мужність, силу і є ознакою справжніх воїнів. Наш відповідник цього слова – „уда“, так у Велесовій Книзі зазначається: „… іже хтось не волів текти [*іти] до прі, а тече до дому свого, уймали уди [*оскоплювали] його“. [2, ВК,32]. Це безперечно пов'язує Давида і Дажбога, як запліднюючі символи Батька Неба.
Біблійний цар Давид прославився також своєю грою і співами. Вважається, що він завдяки схожості замінив образ Великого Гусляра, що існував в вірі стародавньої Русі. Це відобразилося в „Голубиній книзі“ – пам'ятці давньої руської народної духовної літератури. [21, 72]. Образ Давида в „Голубину книгу“ вважається потрапив із біблійних сюжетів, але він як гравець нагадує нам інших відомих музикантів сонячного культу, таких як билинний Садко (Сонце, що сідає у світові Води) або наш Козак Мамай з народних картин, що позначає Сонце, що завершило свій небесний обхід і „грає“ на заході біля великого дуба. [19, 19].
У декого можуть виникнути сумніви щодо можливості поділу слова Свентовид на частини Свен-товид, що наближає його до імені Давида. Приводимо приклади імен богів близьких до „товид“: лувійський бог-отець і бог Сонця – Tivat, Палайський бог-отець і бог дня – Tiyat. Також сюди можна віднести богів без кінцевої „т“, чи „д“: слов'янський Див, іранський patat Dywos – бог-отець Дивос, армянський tiw – „день“, литовський Dievas – „бог“ та багато інших. Іноді „д-т“ може замінюватися на „с“, так є хетський Sivat, Shiwat – бог дня, Сонце, або перехідний варіант – грецький Theos (Зевс). [5].
Треба звернути увагу у цьому контексті перетворень на слов'янське слово „живот“ (життя), живіт. Старослов'янська кирилична літера „Ж“ (»живіте"), також має шестипроменевість і відповідну назву, що близька до сонячної ознаки життя.
Ігор Каганець звертає увагу, що самé ім'я Давид нагадує арійські імена Яровид, Святовид і, можливо, є скороченням від «Данвид» (знавець води, «дана» – вода, «вид» – відати). [9, 80].
Недаремно складачи Євангелії так старанно виводили Ісуса Христоса з роду Давида, називаючи його «сином Давида». Тобто укладачі намагалися підкреслити походження нового царя Ісуса від сонячного старого царя, світлокудрого Давида. [9, 109]. Навіть послідовники віри в Ісуса вказують на його сонячне походження, свята його ушанування виставлені на стородавніх календарних точках поклоніння Сонцю, а під час Преображення Ісуса на горі Тавор його обличчя засяяло наче Сонце і одежа побіліла наче світло. [10, 447]. То з таким же успіхом на Сонце вказують і мітологічні діяння Давида. Тим більше Ісус і Давид походять із одного міста Вифлеєма (араб. — Бейт-лахм «будинок м'яса», жид. – Бет-лехем «будинок хліба») [4]. Звичайно в цьому слові легко побачити наше «бедлам» (хаос, безладдя) і «бидло» (скотина), тобто мається на увазі, що для народження сонячних царів вибрана назва місця, що позначає хлів. За слов'янською мітологією ци місцем опікується Велес, Бог нижнього світу і багатства, де й має зародитися Сонце.
З цього приводу, наведемо приклад української біблійної колядки:
… Дивная новина: нині Діва Сина
Породила в Віфліємі Марія єдина!
Не в царській палаті, но межи бидляти… [11, 105].
Кілька князів з Літопису Руського мають ім'я Давид, причому по батькові вони мають суто слов'янські імена. [14, 479-480]. Наша цифра 9 (дев'ять) близька до імені Давид. Причому молоду у нас прийнято «віддавати» заміж, а обряди весілля деяких східних народів називаються «дават» [17]. Молодий-князь на весільному обряді виступає Сонцем-Дажбогом [19, 19]. На статеве поєднання вказує інше слово «давить»: «півень курку давить». Причому тут не відокремлюється суфікс «вить», а має бути повне закінчення дієслова чи іменника. На повнозначне закінчення слів із «вит» в подібних випадках вказував Володимир Шаян. [23, 239].
Робимо висновок, що жидівський цар Давид є мітичним персонажем і відображає легенду про Сонце, тотожний Дажбогу чи Свентовиду, в тому числі і етимологічно. Використання імені Давид в літописній історії Русі, а також апокрифічних текстах, дає підстави вважати, що це ім'я могло бути в ужитку і в більш давні часи, до прийняття юдо-христосівської віри, і може виступати повноцінним слов'янським іменем.
Література:
1. Біблія або книги Святого Письма Старого і Нового заповіту. – Druckhaus Gummersbach West-Germany, 1988.
2. Велесова Книга / Упор., перек., ком. С.Д. Пашник. – Запоріжжя: Руське Православне Коло, 7521 (2013). – 180 с.
3. Виклади давньослов'янських легенд, або міфологія / укладена Я.Ф. Головацьким. – Київ: Довіра, 1991. – 94 с.
4. Вифлеєм. – uk.wikipedia.org.
5. Гаршин И.К. О едином происхождении имен богов Яхве, Зевс и индоевропейской прародине. — garshin.ru/linguistics/historical/_htm/my-etymo/yahwe-zeus.htm.
6. Герб Тернополя. – www.nashemisto.te.ua/zagalne/2006/05/30/303.html.
7. Древнеиндийская философия начальный период: перевод с санскрита / Подготовка текстов, вступительная статья и комментарии В.В.Бродова. – М.: Мысль, 1972. – psylib.ukrweb.net/books/brodo01/index.htm
8. Іларіон, митрополит. Дохристиянські вірування українського народу: Іст.-реліг. моногр. Вид. друге. – К.: Обереги, 1994. – 424 с.
9. Каганець І.В. Пшениця без куколю: Хрестове Євангеліє без вставок і спотворень. – К.: Інститут метафізичних досліджень Перехід-IV, 2005. – 558 с.
10. Катрій Ю.Я. Пізнай свій обряд! Літургійний рік Української католицької церкви. – Ню-Йорк, Рим: ОО. Василіян, 1982. – 493 с.
11. Килимник С. Український рік у народних звичаях в історичному освітленні: У 2 кн. – Кн.1. – К.: Обереги, 1994. – 400 с.
12. Климович Л.И. Книга о Коране, его происхождении и мифологии. – М.: Политиздат, 1986. – 270 с.
13. Костомаров М. І. Слов'янська міфологія. – К.: Либідь, 1994. – С. 201-256.
14. Літопис руський / Пер. з давньорус. Л.Є.Махновця. – К.: Дніпро, 1989. – 591 с.
15. Наливайко С.І. Таємниці розкриває санскрит. – К.: Вид. центр «Просвіта», 2000. – 288 с.
16. Никифор архимандрит. Иллюстрированная полная популярная Библейская энциклопедия. – Москва, 1990 (Репринт 1891). – 902 с.
17. Пашаева Л.Б. Позитивные и негативные элементы в свадебных обычаях и обрядах курдов Грузии / Традиция и современность. – Тбилиси: Мецниереба. – 1987. – № 20. – www.ezdixane.ru/content/view/1761/27.
18. Пашник С.Д. Руська Православна Віра у питаннях і відповідях. – Запоріжжя: Руське Православне Коло, 7519 (2011). – 48 с.
19. Пашник С.Д. Священний острів Хортиця. – Запоріжжя.: Руське Православне Коло, 7519 (2011). – 52 с.
20. Пісенник / Упорядник С.Д. Пашник. – Запоріжжя: Руське Православне Коло, 7519 (2011). – 36 с.
21. Серяков М. Л. Рождение Вселенной. Голубиная книга. – М.: Яуза, Эксмо, 2005. – 576 с.
22. Символи світобудови. – www.aratta-ukraine.com/sacred_ua.php?id=17.
23. Ткач М.М. Володимирові боги: міфологічний зміст та систематизація головних персонажів язичницького культу. – К.: Укр. Центр дух. культури, 2002. – 192 с.
24. Шаян В.П. Віра Предків Наших — Гамільтон, Канада: Об'єднання Української Рідної Віри, 1987. – Т.1. – 893 с. (Перевидано коштами І. Волиняк, м. Луцьк, 2000 р., 904 с.).
25. Щит Давида – Маген Давид. – toldot.ru/tags/magendavid.
26. Чернецький Є. Герб гетьмана Івана Мазепи: його зображення та походження. – www.mazepa.name/herb-hetmana-ivana-mazepy-yoho-zobrazhennya-ta-pohodzhennya.
Світовит Пашник,
Волхв РПК
svit.in.ua/kny/Pashnyk.htm
Коментарі ()
Ви маєте авторизуватись, щоб залишити коментар.