01.02.2018
Церковне свято Господнього Стрітення припадає на 2 лютого і пов'язується з тим, що малого Ісуса через 40 днів від народження батьки принесли до храму і він там зустрівся із Семе(о)ном, якому було Св. Духом відкрито, що не бачитиме він смерті доки не побачить Месію. Семен пізнає в Ісусі довгожданого Спасителя і бере його на руки. Свято христосівською церквою було введене тільки в другій половині 4-го віку і поступово за кілька століть поширилося на теренах панування релігії. У храмах прийнято у цей день носити свічки. [1, 372-374].
Вважаємо, що церква використала стародавнє свято на свою користь, адже в інших народів також існує звичай на 40-й день посвячувати новонароджену дитину. Саме на цей час Місяць-човен, що відправився у подорож 1 січня, досягнув іншого берега – пройшов місяць очищення, як для новонародженого, так і для померлого сонячного божества.
Припускаємо, що на цей день дитина має бути введена до храму і приєднана до Роду Земного, натомість душа померлого приєднується до Роду Небесного і вони зустрічаються у храмі, щоб кожен із них зайняв своє місце. Тому проводять відповідні обряди посвячення і поминок. До цього часу душа померлого ще митарствує, а опісля знаходить спокій.
Новонароджену ж дитину переслідують навські божества, бо йде вічна боротьба за життя між світами. Тому дитину до посвячення намагаються не показувати чужим людям, раніше навіть не виносили на вулицю. Але відмінно від євангельського сюжету, де до храму приходять самі батьки, за нашим звичаєм це роблять куми – підмінні батьки, бо потойбічні сили знають справжніх батьків і можуть зашкодити дитині (див. легенди про переслідування божественного малюка).
Далі переповідаємо народний звичай, як відзначали свято за дослідженнями М. Шмайди. На Стрітення люди йшли до храму на Службу Божу і несли з собою або купували свічку (після освячення її називали громничною), а також пляшку з водою, яку потім священик разом із свічками кропив свяченою водою.
Кожен з прихожан, хто приносив в храм свічку, робив на ній якийсь знак (шкрябав нігтем, обв'язував кольоровою ниточкою чи позначав якимось іншим знаком, щоб після освячення розпізнати її серед інших).
Застосовували такі свічки-громнички люди при різних випадках, зокрема, коли хтось не міг умерти, в руки йому давали громничку (коли він не міг її втримати, запалювали її за головою).
Коли хтось вибирався в далеку дорогу (на війну чи за океан), коли по селах лютувала якась пошесть – холера чи мор, коли перший раз ішли орати, коли вперше навесні виганяли худобу в поле, – завжди запалювали свічку-громничку. Коли в хаті водилося нещастя – нею обкурювали довкола хату.
Коли навесні налітала велика буря з громом і блискавками (у народі говорили, що б'ють перуни), то селяни, щоб захистити себе, обійстя і худобу від вогняних блискавиць, швидко запалювали свічку-громничку, посвячену в храмі, ставили її перед образами або приліплювали на край сталу і молилися: «Врятуй, Боже Всемогутній, мене від усякого зла». Селяни швидко брали зілля (багнітки, посвячені на квітну неділю і ліщину, якою замаювали вікна й двері на Русаля) з-за образів і кидали у вогонь як жертву Перунові. Вони вірили, що святий дим з торішнього свяченого зілля розганяє хмари.
Разом із свічками-громничками в церкві святили й воду (називали «стрітенською»). Її берегли, бо вважали цілющою, і вживали проти «пристріту» (наврочення), лікували вуха, натирали хворі місця на тілі. Тією водою навесні окроплювали господаря, коли він перший раз ішов орати, її вживали, коли вперше виганяли худобу на поле, щоб її не пристрітили погані очі. Принесеною свяченою водою окроплювали хату (кути), щоб у ній завжди був спокій, а решту залишали на випадок якоїсь недуги. До такої води кидали вуглики проти хвороби (пристріту). [2].
Література:
1. Катрій Ю.Я. Пізнай свій обряд! Літургійний рік Української католицької церкви. – Ню-Йорк, Рим: ОО. Василіян, 1982. – 493 с.
2. Шмайда М. З обрядового календаря русинів-українців Пряшівщини // Пам'ятки України, 1992, – ч.1. – С.50-54.
Світовит Пашник,
Волхв РПК
Малюнок Володимира Форостецького «Зима»
svit.in.ua/kny/Pashnyk.htm
Вважаємо, що церква використала стародавнє свято на свою користь, адже в інших народів також існує звичай на 40-й день посвячувати новонароджену дитину. Саме на цей час Місяць-човен, що відправився у подорож 1 січня, досягнув іншого берега – пройшов місяць очищення, як для новонародженого, так і для померлого сонячного божества.
Припускаємо, що на цей день дитина має бути введена до храму і приєднана до Роду Земного, натомість душа померлого приєднується до Роду Небесного і вони зустрічаються у храмі, щоб кожен із них зайняв своє місце. Тому проводять відповідні обряди посвячення і поминок. До цього часу душа померлого ще митарствує, а опісля знаходить спокій.
Новонароджену ж дитину переслідують навські божества, бо йде вічна боротьба за життя між світами. Тому дитину до посвячення намагаються не показувати чужим людям, раніше навіть не виносили на вулицю. Але відмінно від євангельського сюжету, де до храму приходять самі батьки, за нашим звичаєм це роблять куми – підмінні батьки, бо потойбічні сили знають справжніх батьків і можуть зашкодити дитині (див. легенди про переслідування божественного малюка).
Далі переповідаємо народний звичай, як відзначали свято за дослідженнями М. Шмайди. На Стрітення люди йшли до храму на Службу Божу і несли з собою або купували свічку (після освячення її називали громничною), а також пляшку з водою, яку потім священик разом із свічками кропив свяченою водою.
Кожен з прихожан, хто приносив в храм свічку, робив на ній якийсь знак (шкрябав нігтем, обв'язував кольоровою ниточкою чи позначав якимось іншим знаком, щоб після освячення розпізнати її серед інших).
Застосовували такі свічки-громнички люди при різних випадках, зокрема, коли хтось не міг умерти, в руки йому давали громничку (коли він не міг її втримати, запалювали її за головою).
Коли хтось вибирався в далеку дорогу (на війну чи за океан), коли по селах лютувала якась пошесть – холера чи мор, коли перший раз ішли орати, коли вперше навесні виганяли худобу в поле, – завжди запалювали свічку-громничку. Коли в хаті водилося нещастя – нею обкурювали довкола хату.
Коли навесні налітала велика буря з громом і блискавками (у народі говорили, що б'ють перуни), то селяни, щоб захистити себе, обійстя і худобу від вогняних блискавиць, швидко запалювали свічку-громничку, посвячену в храмі, ставили її перед образами або приліплювали на край сталу і молилися: «Врятуй, Боже Всемогутній, мене від усякого зла». Селяни швидко брали зілля (багнітки, посвячені на квітну неділю і ліщину, якою замаювали вікна й двері на Русаля) з-за образів і кидали у вогонь як жертву Перунові. Вони вірили, що святий дим з торішнього свяченого зілля розганяє хмари.
Разом із свічками-громничками в церкві святили й воду (називали «стрітенською»). Її берегли, бо вважали цілющою, і вживали проти «пристріту» (наврочення), лікували вуха, натирали хворі місця на тілі. Тією водою навесні окроплювали господаря, коли він перший раз ішов орати, її вживали, коли вперше виганяли худобу на поле, щоб її не пристрітили погані очі. Принесеною свяченою водою окроплювали хату (кути), щоб у ній завжди був спокій, а решту залишали на випадок якоїсь недуги. До такої води кидали вуглики проти хвороби (пристріту). [2].
Література:
1. Катрій Ю.Я. Пізнай свій обряд! Літургійний рік Української католицької церкви. – Ню-Йорк, Рим: ОО. Василіян, 1982. – 493 с.
2. Шмайда М. З обрядового календаря русинів-українців Пряшівщини // Пам'ятки України, 1992, – ч.1. – С.50-54.
Світовит Пашник,
Волхв РПК
Малюнок Володимира Форостецького «Зима»
svit.in.ua/kny/Pashnyk.htm
Коментарі ()
Ви маєте авторизуватись, щоб залишити коментар.